Доктор Сон полностью

Повернувшись на толоку, він знайшов Біллі, який чекав на нього зі списком завдань. Вони з ним лише вчора познімали брезентові накривки з усіх дитячих атракціонів. А сьогодні знову повернули усі їх на місце й позакривали щитами й віконницями різноманітні ятки та кіоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо пані «Рівінгтон». А вже потім вони всілися на складані стільці проти вокзалу Тінітавна і закурили.

— Ось що я тобі скажу, Денно, — мовив Біллі. — Який же я втомлений роботяга.

— Не ти один.

Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.

Небо вгорі пінилося хмарами. Біллі подивився на них і зітхнув.

— Надіюся на Бога, що не задме снігом аж так, як то казали по радіо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні.

Ці чоботи Ден ніс із собою, коли йшов вулицями міста до свого нового житла. Тоді вже почав здійматися вітер і день потемнішав. Ще вранці Фрейжер ніби перебував на краєчку літа. А того ж дня ввечері повітря вже обпалювало обличчя морозною сирістю й передчуттям наближення снігу. Бічні вулиці лежали порожні, а будинки стояли застебнуті на всі ґудзі.

Завернувши з Морхед-стрит за ріг на Еліот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вітром, у супроводі скелетного торохтіння минулорічного листя вздовж хідника сунувся виношений капелюх, тобто циліндр того кшталту, що його міг носити на собі, скажімо, ілюзіоніст. «Або якийсь актор у старій музичній комедії», — подумав Ден. Задивившись на нього, Ден відчув, як холод проймає його до кісток, бо того циліндра там не було. Реально не було.

Він заплющив очі, повільно порахував до п’яти, тимчасом як вітер, що дедалі дужчав, тріпав холоші джинсів навкруг його гомілок, а тоді розплющив їх знову. Листя на вулиці залишилося, але циліндр пропав. То було просто його сяйво, що продемонструвало одне з тих яскравих, тривожних і зазвичай позбавлених сенсу видінь. Сяйво завжди бувало дужчим, коли він залишався тверезим якийсь довший час, але ніколи воно не проявлялося так потужно до того, як він приїхав до Фрейжера. Це виглядало так, ніби повітря тут було дещо інакшим. Сприятливішим для тих дивацьких трансляцій з планети Деінде. Особливим.

«Як ото «Оверлук» був особливим».

— Ні, — промовив він вголос. — Ні, я в це не вірю.

«Кілька чарочок, і все минеться, Денні. У це ти віриш?»

На жаль, у це він вірив.

9

Кімната Дена на третьому поверсі огрядного, збудованого в колоніальному стилі дому місіс Робертсон дивилася на захід, на гори[70]. Ден радо б обійшовся без такої панорами. З роками його спогади про «Оверлук» вицвіли до тьмяної сірості, але поки він розпаковував свої речі, пам’ять виштовхувала їх на поверхню… вони зринали так, як оті бридкі органічні об’єкти (скажімо, розкладені тушки невеличких звірят) виринають на поверхню глибокого озера.

«Тоді вже западали сутінки, коли надійшов перший справжній снігопад. Ми стояли на ґанку того великого старого порожнього готелю, мій тато посередині, мама по один його бік, а я по інший. Він обхопив нас руками. Тоді все було окей. Він не пив тоді. Спершу сніг падав ідеально прямими смугами, але потім підхопився вітер і почав здувати його врізнобіч, насувати проти боків ґанку і вкривати ним отих…

Він намагався заблокувати це видіння, але воно проривалося.

…вкривати ним отих живоплотних звірів. Отих, що інколи могли самі пересуватися, коли на них не дивишся».

Він відвернувся від вікна, його руки вкрилися гусячою шкірою. Він купив сендвіч у крамниці «Червоне яблуко», запланувавши собі його з’їсти, коли почне читати книжку Джона Сенфорда[71] у м’якій обкладинці, яку він також придбав у «Червоному яблуку», але, лише кілька разів відкусивши, він знову загорнув сендвіч і поклав його на підвіконня, де той перебуватиме у прохолоді. Решту сендвіча можна буде з’їсти пізніше, хоча він гадав, що навряд чи засидиться сьогодні набагато довше за дев’яту; якщо встигне прочитати з сотню сторінок, то й гаразд.