— Інколи, — відповів Ден обережно. — Не завжди.
По правді, це було
— Коли надійде час, ти мені допоможеш?
— Якщо зможу, звичайно.
— Добре. — Кеммер сів прямо, нелегкий і болісний процес, але, коли Ден ворухнувся, щоб йому допомогти, Кеммер відмахнувся. — Те, що ти називаєш подвійними сновидіннями, є добре відомим психіатрам, і зокрема тим, що цікавляться юнгіанством, які називають це
— Так! — вигукнув Ден. — Але другий…
— Сплячий вважає, що він не спить, — сказав Кеммер. — Юнг[74] надавав цьому явищу величезного значення, навіть приписував таким сновидінням віщі можливості… але ми-то краще знаємо, правда, Дене?
— Авжеж, — погодився Ден.
— Поет Едгар Аллан По описав феномен несправжнього пробудження задовго до народження Карла Юнга. Як то в нього: «Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, — це лише сон у іншім сні». Я відповів на твоє питання?
— Думаю, що так. Дякую.
— Завжди радий допомогти. А зараз, гадаю, мені пора випити трохи соку. Яблучного, будь ласка.
Навіть якби він всі ці роки не тримав своє сяйво майже цілком у таємниці, Ден не міг дозволити собі заперечувати помираючій людині… особливо чоловікові з такими холодно-допитливими синіми очима. Правда, одначе, полягала в тому, що один або й обидва сни з його подвійного сновидіння часто бували пророчими, хоча зазвичай у таких поданнях, що він їх лише наполовину розумів або не розумів зовсім. Але, сидячи зараз тут, на кришці унітаза, у спідній білизні, тепер уже весь тремтячий (і то не лише через холод у помешканні), він розумів набагато більше, ніж йому б хотілося.
Томмі був мертвий. Майже напевне, малюка вбив садист рідний дядько. Невдовзі по тому його мати скоїла самогубство. А щодо решти сну… або побаченого ще до того фантомного капелюха, який перекидом сунувся вздовж хідника…
— Мене це не хвилює, — промовив Ден.
Він не мав наміру з нею зустрічатися, не кажучи вже про те, щоби ще якось заводитися. А щодо Діні, він не несе відповідальності ні за її незагнузданого брата, ні за те, що вона нехтувала дитиною. Він навіть більше не мусить носитися зі своєю виною за ті нещасні сімдесят доларів; вона продала кокаїн — він був упевнений, що ця частина сновидіння цілком відповідала дійсності, — тож у нього з нею квит за квит. Навіть більше того.
Що його хвилювало, то це бажання випити. Налигатися, якщо не висловлюватися з зайвою делікатністю. Надудлитися, набратися до нестями. Тепло вранішнього сонця, це таки добре, і м’язи після доброї роботи приємно гудуть, і прокидатися вранці без похмілля, але ціна — всі ці божевільні видіння й сновидіння, не згадуючи вже про безладні думки про померлих чужих людей, які знаходять собі шлях крізь його захисну систему, — занадто висока.
Занадто висока, щоби таке витримувати.
Він сидів на єдиному в своїй кімнаті стільці й читав роман Джона Сендфорда при світлі єдиної в кімнаті лампи, допоки у двох міських церквах, де були дзвони, не задзвонили сьому годину ранку. Тоді він натягнув свої нові (тобто для нього нові) чоботи і довгу куртку з ворсистої шерсті. Він вирушив у зовнішній світ, який змінився і пом’якшав. Ніде більше не залишилося гострого кута. Сніг все ще падав, але тепер лагідний.
Йому відповів голос Хеллорана, тим самим добрим тоном, який запам’ятався йому з дитинства, коли Ден був ще Денні, але під тим голосом вчувалось сталеве підґрунтя.
— Іди ти нахер, старигане, — пробурмотів він.
Він знову пішов до «Червоного яблука», бо крамниці, в яких продавався міцний алкоголь, залишатимуться зачиненими ще щонайменше годину. Він повільно походжав між винним і пивним кулерами, міркуючи, і нарешті вирішив, що, якщо він збирається напитися, то мусить вже зробити це якомога безвстидніше. Він ухопив дві пляшки «Громовиці»[75] (вісімнадцять відсотків алкоголю, достатньо добре число, коли до віскі тимчасово нема доступу), вирушив проходом у бік каси, та потім зупинився.
