Доктор Сон полностью

— Чи є в немовляти температура? Чи не смикає вона себе за вушко? Чи не сукає вона ніжками, ніби ось-ось накладе купку merda[89]?

— Ні, — відповіла Люсі, — нічого такого. Вона трішки угрілася від плачу, але я не думаю, щоби це гарячка. Момо, що мені робити?

Четта, тепер вже сидячи за своїм письмовим столом, не вагалася:

— Дай їй іще п’ятнадцять хвилин. Якщо вона не заспокоїться, не почне смоктати цицьку, вези її до шпиталю.

— Якого? До «Браяма й Жіночого»[90]? — нічого іншого не прийшло до голови розгубленій, збентеженій Люсі. — Це ж сто п’ятдесят миль!

— Ні-ні. До Бриджтона[91]. Зразу через кордон у Мейні. Це трошки ближче, ніж до Конкорда[92].

— Ти певна?

— А чи я не дивлюся зараз на монітор свого комп’ютера?

Абра не заспокоїлася. Плач так і тривав — монотонний, дражливий, лячний. Коли вони приїхали до Бриджтонського шпиталю, була за чверть четверта, і Абра голосила так само на повну потужність. Поїздки їхньою «Акурою»[93] зазвичай діяли краще за будь-які снодійні пігулки, але не цієї ночі. Девід думав про аневризму мозку, водночас наказуючи собі не втрачати розум. У немовлят не буває інсультів… чи бувають?

— Дейві? — запитала Люсі, коли вони під’їхали до таблички з написом: НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА. АВТОМОБІЛЯМ НЕ ЗАТРИМУВАТИСЯ. — У немовлят не буває інсультів або інфарктів… чи бувають?

— Ні, я певен, що не буває.

Але тоді нова ідея зринула в його голові. А якщо дитина якимсь чином проковтнула англійську шпильку і та раптом розкрилася у неї в шлунку? «Дурниці, ми користуємося «Хаггісами»[94], поряд з нею ніколи й зблизька не було жодних шпильок».

Тоді щось інше. Шпилька-невидимка Люсі. Вона могла випасти в неї з волосся просто в колиску. А може, навіть, Господи вбережи, якийсь уламочок пластику від Шрека, Віслючка або Принцеси Фіони.

— Дейві? Про що ти думаєш?

— Ні про шо.

Тарахтавка над її колискою була тут ні до чого. Він був у цьому впевненим.

Майже впевненим.

Абра продовжувала кричати.

8

Девід сподівався, що черговий лікар дасть його дочці щось заспокійливе, але це суперечило протоколу для немовлят, яких неможливо було діагностувати, а Абра Рафаела Стоун на позір була в повнім порядку. У неї не було температури, не малося ніяких висипів, а ультразвук прибрав підозри на пілоростеноз. Рентгеноскопія не показала ні сторонніх предметів у її горлі чи шлунку, ні кишкової непрохідності. По суті, вона просто не замовкала. У той вранішній час четверга Стоуни були єдиними пацієнтами у відділенні невідкладної допомоги і всі три медсестри на чергуванні намагалися якось заспокоїти Абру. Нічого не діяло.

— Може, ви дасте їй щось ковтнути? — спитала Люсі в лікаря, коли той повернувся до оглядової. Їй у голові майнула фраза «розчин Рінгера з молочною кислотою»,[95] щось таке вона чула в якомусь телесеріалі про медиків, шанувальницею яких вона була ще з часів своєї підліткової закоханості у Джорджа Клуні[96]. Але наскільки вона пам’ятала, рінгерівська молочна кислота була чи то лосьйоном для ніг, чи антикоагулянтом, чи чимось проти виразки шлунка. — Вона не хоче брати грудь і від пляшечки відмовляється.

— Коли достатньо зголодніє, вона почне їсти, — сказав лікар, але ні Люсі, ні Девіда це не втішило. По-перше, лікар на вигляд був молодшим за них обох. По-друге (і це було значно гріше), в його голосі не чулося цілковитої впевненості. — А ви телефонували своєму педіатрові? — Він зазирнув до паперів. — Доктору Далтону?

— Залишили йому телефонне повідомлення, — сказав Девід. — Він, либонь, відгукнеться хіба що на початку дня, а на той час це вже закінчиться.

«Так або інакше», — подумав він, і його розум, що став некерованим через обмаль сну і надлишок тривоги, продемонстрував йому картину настільки ясну, наскільки ж і жахливу: тужливі родичі стоять навкруг маленької могили. І ще меншої домовини.

9

О сьомій тридцять до оглядового кабінету, де помістилися Стоуни зі своєю маленькою дочкою, яка так само безупинно плакала, увірвалася Четта Рейнолдс. Поетка, про яку подейкували, що вона в короткому списку претендентів на Президентську медаль Свободи[97], була одягнена в прямі джинси і светр з емблемою Бостонського університету, дірявий на одному лікті. Це вбрання ще дужче підкреслювало, як вона схудла за останні три-чотири роки. «Ніякого раку, якщо це те, про що ви думаєте, — відповідала вона, якщо хтось щось казав про її варту подіумної моделі худорлявість, яку вона зазвичай маскувала під струмливими сукнями чи балахонами. — Я просто налаштовуюся перед фінішним колом на цьому треку».