— Розказуй,
Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».
— У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму — в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. — Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. — Можливо, мені боязно зрозуміти.
Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року — і Абрин напад безупинного плачу — дуже добре.
— Дозвольте мені висловитися прямо. Ви вважаєте, що ваша дочка, якій тоді було лише п’ять місяців, якось передчувала ті атаки і якимсь телепатичним чином попередила про них вас?
— Так, — підтвердила Четта. — Викладено лаконічно точно. Браво.
— Я розумію, як воно звучить, — сказав Девід. — Саме тому ми з Люсі про це не розводилися. Окрім як Четті, тобто. Люсі розповіла їй того ж вечора. Люсі розповідає своїй Момо геть усе, — зітхнув він. Кончетта подарувала йому холодний погляд.
— А у вас не було подібного сновидіння? — спитав у неї Джон.
Вона похитала головою.
— Я була в Бостоні. Далеко від її… ну, не знаю, як сказати… передавальних можливостей?
— Вже минуло майже три роки після одинадцятого вересня, — сказав Джон. — Я припускаю, що відтоді відбувалися ще якісь речі.
Багато чого відтоді відбувалося, і тепер, коли він спромігся розповісти про першу (і найнеймовірнішу подію), Джон зрозумів, що про решту йому буде розповідати досить легко.
— Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?
Джон похитав головою.
— Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель»[114], його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.
Джон на це нічого не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.
— У тій збірці є всі хіти — «Хей, Джуд», «Леді Мадонна», «Хай буде так», — але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається «Тільки не вдруге»[115]. Ви її знаєте?
— Так зразу й не згадаю, — відповів Джон. — Упізнав би, мабуть, якби почув.
— Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей «Бітлз», побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дриґала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. — Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. — Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять — я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила.
Брови Джона полізли вгору, аж поки майже не зійшлися з лінією волосся.
