Доктор Сон полностью

— Двері виявилися незамкненими. Ми увійшли. Перше, що я почула, був запах підгорілих коржиків. Місіс Джадкінс лежала в їдальні на підлозі, біля розсувної драбинки. У руці вона так і тримала ганчірку, якою була витирала карниз, і кров там була, авжеж — ціла калюжка навкруг її голови, немов німб. Я подумала тоді, що їй кінець — дихання не видно було, — але Люсі знайшла пульс. Падіння призвело до тріщини зводу черепа, а також трапився невеличкий крововилив у мозок, але вже наступного дня вона прийшла до тями. Вона буде на Абриному дні народження. Ви можете з нею познайомитися, якщо приїдете. — Вона подивилася на педіатра Абри Стоун рішуче. — Лікар невідкладної допомоги сказав, що, якби вона пролежала так трішки довше, вона б або померла, або залишалася довіку у вегетативному стані… що значно гірше за смерть, на мою скромну думку. У всякому разі, наша дитина врятувала їй життя.

Джон кинув ручку на блокнот.

— Навіть не знаю, що тут можна сказати.

— Є ще багато всякого, — сказав Девід, — але інші подібні речі важко полічити. Можливо, через те, що ми з Люсі вже якось до них звикли. Так, я гадаю, як люди інколи звикають до життя з дитиною, що народилася сліпою. Тільки в нашому випадку це майже повна тому протилежність. Мені здається, ми знали про щось таке в ній навіть іще до одинадцятого вересня, майже від першого дня, коли привезли її зі шпиталю додому. Це немов…

Переводячи дух, він задивився на стелю, ніби шукаючи там натхнення. Кончетта стиснула йому руку.

— Продовжуй. Він принаймні не погукав людей з сачками, поки що.

— Гаразд, у нас ніби якийсь вітер безупинно віє крізь хату, лишень неможливо його фізично відчути або побачити, що він робить. Я не перестаю очікувати, що ось-ось почнуть штори здиматися і картини позлітають зі стін, тільки все залишається на місці. Втім, інші речі відбуваються. Три-чотири рази на тиждень — інколи два-три рази на день — вибиває електричні запобіжники. Ми викликали двох різних електриків на чотири різні такі оказії. Вони перевіряли проводку і казали нам, що все з нею якнайкраще. Буває, ми спускаємося вранці донизу, а там подушки з дивана і крісел валяються на підлозі. Ми привчаємо Абру прибирати свої іграшки перед тим, як іти до ліжка, і, якщо тільки вона не надто втомилася і капризує, вона ретельно це робить. Але інколи коробка вранці знову виявляється відкритою і деякі з іграшок лежать на підлозі. Зазвичай кубики. Вона їх любить найдужче.

Він на мить замовк, тепер дивлячись на таблицю для перевірки зору на дальній стіні. Джон подумав, що Кончетта зараз його піджене, щоби продовжував, але вона сиділа мовчки.

— Гаразд, це вже абсолютно дико, але я присягаюся, що це було насправді. Одного вечора ми ввімкнули телевізор, а там «Сімпсони» геть по всіх каналах. Абра реготала так, ніби утнула найграндіозніший у світі жарт. Люсі ледь не звихнулася. Вона їй сказала: «Абро Рафаело Стоун, якщо це твоя витівка, припини це негайно». Люсі майже ніколи не виявляє до неї суворості, а коли це інколи трапляється, Абра буквально ридає, що трапилось і того вечора. Я вимкнув телевізор, а коли ввімкнув його знову, там все уже було нормальним. Я міг розповісти вам ще про півдесятка інших речей… інцидентів… феноменів… але більшість з них такі дрібні, що їх ледь зауважуєш. — Він знизав плечима. — Як я вже казав, до всього звикаєш.

Джон сказав:

— Я приїду на день народження. Після всього цього хіба мене могло б щось утримати?

— Можливо, нічого не станеться, — сказав Дейв. — Пам’ятаєте ту стару загадку — як зробити так, щоб перестав протікати кран, ге? Викликати сантехніка.

Кончетта фиркнула:

— Якщо ти дійсно в це віриш, хлопчику-синку, гадаю, ти матимеш сюрприз. — А тоді до Далтона: — Зуба собі було б легше видерти, аніж привести його сюди.

— Дай собі спокій, Момо, — почали займатися червоним кольором щоки Девіда.

Джон зітхнув. Він відчував антагонізм між цими двома й раніше. Причини він не знав — можливо, то було щось на кшталт змагання за Люсі, — але йому не хотілося, щоби воно відкрито виплеснулося саме зараз. Ця неймовірна справа перетворила їх на тимчасових союзників, тож він бажав їх ними й залишити.

— Припиніть гризтися. — Він промовив це достатньо різко, щоб вони відірвалися поглядами одне від одного і подивилися на нього, здивовані. — Я вам вірю. Я ніколи не стикався ні з чим і зблизька подібним…

Чи стикався? Він завмер, згадавши свій загублений годинник.

— Доку? — мовив Девід.

— Перепрошую. Тямку втратив.

На це вони обоє заусміхалися. Знову союзники. Добре.

— Тим не менше, ніхто не кликатиме людей у білих халатах. Я обох вас сприймаю як врівноважених осіб, не схильних до істерії чи галюцинацій. Я б, можливо, припустив, що тут винна якась дивна форма синдрому Мюнхгаузена, якби тільки одна особа розповідала мені про такі… такі паранормальні явища… але ж ні. Вас аж троє. З чого постає питання, що б ви хотіли, аби я зробив?

Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.

— Оглянули її, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворіє…