Він
Більшості речей, якими перше була завалена ця кімната, він позбавився, але залишив собі велику чорну дошку з тих, що використовують у початкових класах, яку він знайшов там приставленою до стіни. П’ятдесят, а може, й більше років вона ховалася за важко понівеченим залізяччям древніх крісел-візків. Ця класна дошка стала йому в пригоді. Він записував на ній імена пацієнтів хоспісу проти номерів їхніх кімнат, стираючи імена тих людей, які вже відійшли, і додаючи до списку імена нових, які щойно надійшли. Навесні 2004 року на дошці було тридцять два пацієнти. Десять містилися у «Рівінгтоні-1» і дванадцять у «Рівінгтоні-2» — це були ті бридкі цегляні флігелі обабіч будинку у вікторіанському стилі, в якому колись знаменита Гелен Рівінгтон жила й писала свої зворушливі романи під трепетним псевдонімом Жаннетт Монпассе. Решта пацієнтів містилися на двох поверхах під Деновою тіснуватою, але вигідною квартиркою в башті.
— Ще б пак! Тим, що залишила цьому місту здоровезну купу грошей, милесенький! А також пожертвувала цей дім, звісно. Бо вважала, що старі люди мусять мати таке місце, де б вони могли померти з гідністю.
І більшості з них це дійсно вдавалося у «Рівінгтон Хаусі». Ден — за асистування Аззі — брав у цьому участь. Він вважав, що знайшов власне покликання. Цей хоспіс тепер вчувався йому домом.
Вранці того дня, коли надвечір мусило відбутися святкування дня народження Абри, Ден, вставши з ліжка, побачив, що всі імена з його чорної дошки стерто. Замість них великими, хитливими літерами було написано єдине слово:
hELL
Ден ще довгенько сидів у трусах на краю ліжка і просто дивився. Потім підвівся і поклав долоню на ті літери, трохи їх змазавши, сподіваючись на сяйво. Бодай на маленьку іскру. Нарешті він прибрав долоню і, витираючи з неї крейдяний пил собі об голе стегно, промовив:
— І тобі привіт… — А потім: — Тебе часом звуть не Абра?
Нічого. Він накинув халат, взяв мило й рушник і пішов униз, до службового двомісного душу. Повернувшись назад, він підібрав знайдену при цій же дошці фетрову стирку і почав витирати те слово. На півдорозі чиясь думка
надійшла йому, і він зупинився, чекаючи на щось іще. Утім, більше не прийшло нічого, тож він закінчив витирати дошку, а потім почав відновлювати на ній імена і номери кімнат, зазираючи до актуального на той понеділок облікового списку. Повертаючись опівдні до себе нагору, він майже очікував, що все буде з дошки стерто знову, і замість імен і номерів на ній з’явиться оте hELL, але все на ній було таким самим, як він його залишив.
Святкування дня народження Абри відбувалося на задньому подвір’ї Стоунів на затишному, порослому травою просторі, де тільки-но почали розквітати кілька яблунь і кизилових дерев. При підніжжі двору стояла сітчаста огорожа з хвірткою на висячому кодовому замку. Огорожа буда відверто негарною, але ні Девід, ні Люсі тим не переймалися, бо поза нею текла річка Сако[124], що вихилясами прокладала собі шлях на південний схід через Фрейжер, Північний Конвей і кордон штату в сусідній Мейн. Малих дітей і річки треба розмежовувати, вважали Стоуни, особливо навесні, коли їхня Сако вслід за таненням снігу ставала широкою і бурхливою. Місцевий тижневик кожного року повідомляв щонайменше про одного втопленика.
Сьогодні в дітей було чим зайнятися на галявині. Єдина організована діяльність, на яку вони піддалися, була коротким туром гри «Роби, як я», але ці діти вже були того віку, який цілком дозволяв їм бігати (а декому й качатися) по траві, мавпами видиратися на Абрині ігрові риштовання, повзати крізь «Веселі Тунелі», які Девід установив разом з парою інших батьків, та ляскати по повітряних кулях, що плавали тепер повсюди. Всі кульки були жовтими (оголошений Аброю її улюблений колір), і було їх там, як це міг засвідчити Джон Далтон, щонайменше сімдесят. Він особисто допомагав їх надувати Люсі з її бабцею. Як для жінки її віку, Четта мала розкішний набір легенів.
