Доктор Сон полностью

Проте Ден, який пролежав без сну майже всю попередню ніч, не сприймав його «ні» за відповідь. Він, можливо, й погодився б, якби був упевненим, що вже пізно, але наразі він не вважав, що це так. Таких мух він бачив і раніше, і навчився калібрувати їх значення. Рояться — вдосталь, щоб рис людини не було видно під штовханиною їхніх бридких тілець — і ти вже знаєш, що надії нема. З десяток чи близько того означає, що щось ще можливо зробити. Всього кілька — отже, час ще є. На обличчі Біллі їх було хіба що три чи чотири.

Жодної він ніколи не бачив на обличчях невиліковних пацієнтів у своєму хоспісі.

Ден загадав, як відвідав свою матір за дев’ять місяців перед її смертю, того дня вона також казала, що почувається добре, якнайкраще, абсолютно вищий клас. «На що ти так дивишся, Денні? — запитала тоді Венді Торренс. — На мені якась плямка?» Вона кумедно ляснула себе по кінчику носа, і пальці її пройшли крізь сотні трупних мух, що, мов вуаллю, покрили її обличчя від підборіддя до лінії волосся.

8

Кейсі був звичним до ролі посередника. Шанувальник іронії, він любив казати людям, що саме завдяки цьому він отримує таку величезну шестизначну річну зарплатню.

Першим він вислухав Дена. Потім послухав протести Біллі, який твердив, що неможливо йому покинути все зараз, у розпал сезону, коли черга охочих покататися на «Ріві» стоїть вже на перший рейс о восьмій ранку. Крім того, жодний лікар не подивиться його терміново, для них зараз теж пік сезону.

— Коли ти останнього разу був у лікаря? — запитав Кейсі, коли Біллі нарешті вичерпався. Ден із Біллі стояли перед його столом. Кейсі відхилився назад у своєму офісному кріслі, голова відпочивала на її звичному місці, прямо під хрестом на стіні, пальці були сплетені в нього на череві.

Біллі прийняв захисний вигляд.

— Гадаю, десь у шостому році. Але я був у порядку тоді, Кейсе. Док сказав, що тиск у мене на десять пунктів нижчий за його.

Очі Кейсі переметнулися на Дена. У них світилася цікавість і розмірковування, але жодної недовірливості. Члени АА здебільшого тримали роти на замках, всяко перетинаючись одне з одним у зовнішньому світі, але всередині груп люди гомоніли — й інколи пліткували — цілком вільно. Таким чином Кейсі знав, що талант Дена Торренса допомагати невиліковно хворим легко помирати не є його єдиним талантом. Судячи з чуток, Ден Т. час від часу мав певні допоміжні прозріння. Такі, що їх неможливо адекватно пояснити.

— Ти маєш зв’язок з Джонні Далтоном, еге ж? — спитав він зараз Дена. — З педіатром.

— Так. Я бачуся з ним майже кожного четверга, у Північному Конвеї.

— А номер його маєш?

— Власне кажучи, маю.

Ден мав повний список контактних номерів АА на задніх сторінках того маленького блокнота, який йому колись видав Кейсі і який він все ще з собою носив.

— Подзвони йому. Скажи, що це важливо, щоб оцього паршивця хтось терміново оглянув. Не припускаю, що ти знаєш, якого саме доктора він потребує, а може, так? Достеменно певен лише, що не педіатра у його віці.

— Кейсі… — почав Біллі.

— Цить, — відмахнувся Кейсі й знову обернув свою увагу до Дена. — Їй-бо, здається мені, що ти таки знаєш. Легені? Це найімовірніше, стільки, як він, курити.

Ден вирішив, що зайшов уже надто далеко, щоб задкувати. Зітхнувши, він сказав:

— Ні, я думаю, там щось у нього в шлунку.

— Окрім легкого нетравлення, зі шлунком у мене…

— Цить, я сказав. — А тоді, повертаючись до Дена: — Отже, черевний лікар. Скажи Джонні Д., що це важливо. — Кейсі зробив паузу. — Він тобі повірить?

Це запитання Ден був радий почути. Протягом свого життя у Нью-Гемпширі він допоміг кільком колегам по АА і, хоча прохав усіх їх про це не говорити, він добре знав, що хтось говорив і все ще говорить. Йому радісно було дізнатися, що Джон Далтон до таких не належав.

— Гадаю, так.

— Гаразд. — Кейсі наставив палець на Біллі. — Ти отримуєш вихідний, і то оплачений. Медична відпустка.

— Але ж «Ріва»…

— У нашому місті не менш десятка людей уміють кермувати «Рівою». Я зроблю кілька дзвінків, а перші два рейси поведу сам.

— Ваше недуже стегно…

— Тьху на те недуже стегно. Зроби мені ласку, забирайся геть з мого кабінету.

— Але ж, Кейсі, я почуваюся до…

— Мені байдуже, чи почуваєшся ти достатньо добре для забігу аж до озера Вінніпесокі[190]. Ти покажешся лікарю, все, на цьому крапка.

Біллі ображено подивився на Дена.

— Бачиш, до якої халепи ти мене втяг? Я навіть не випив вранішньої кави.

Цього ранку мухи щезли — але вони там все одно лишалися. Ден знав, що, сконцентрувавшись, він їх знову побачить, якщо захотіти… та хто ж, заради Бога-Христа, такого міг хотіти?

— Я розумію, — сказав Ден. — Земного тяжіння не існує, життя лайно. Кейсі, можу я скористатися вашим телефоном?

— Ласкаво прошу, — підвівся Кейсі. — Гадаю, мені пора пройтися до вокзалу і прокомпостувати кілька квитків. Біллі, в тебе є картуз машиніста мого розміру?

— Ні.

— Мій підійде, — сказав Ден.

9