Для організації, яка себе не рекламує, не продає жодних товарів і підтримує себе тільки жмаканими доларами, що їх кидають до пущеного з рук до рук кошика або капелюха, Анонімні Алкоголіки проявляли доволі потужний вплив, що виходив далеко поза двері різних орендованих залів і церковних підвалів, у яких вони робили власну справу. Це мережа не колишніх однокурсників, думав Ден, це мережа колишніх алкоголіків.
Він подзвонив Джону Далтону, а Джон подзвонив спеціалісту з внутрішніх захворювань на ім’я Ґреґ Феллертон. Феллертон не брав участі в Програмі АА, але чимсь заборгував перед Джонні Д. Ден не знав, чим саме, та й не переймався. Головне, що пізніше того ж дня Біллі Фрімен уже лежав на оглядовому столі в кабінеті Феллертона в Люїстоні[191]. До згаданого кабінету від Фрейжера було сімдесят миль, і всю дорогу туди Біллі не переставав варити воду.
— Ти певен, що нетравлення — це єдине, що тебе непокоїло? — спитав Ден, коли вони заїхали на маленьку парковку на Сосновій вулиці.
— Таж, — кинув Біллі. А потім неохоче додав: — Останнім часом бувало трішки гірше, але нічого такого, що б змушувало мене не спати вночі.
Ден сидів у почекальні, гортаючи сторінки
— Нехай цей парубок і є спадкоємцем британського трону, але вже років під сорок він буде голомозим, як та остання куля в «дев’ятці»[193].
— Можливо, ви праві.
— Звісно, я правий. У людських справах єдине, що реально королює, — це генетика. Я направляю вашого друга до Мейнського центрального клінічного шпиталю[194] на комп’ютерну томографію. Я майже впевнений, що саме вона нам покаже. Якщо я правий, я призначаю на завтрашній ранок містеру Фрімену побачення з судинним хірургом для невеличкого сеансу вирізання і зшивання.
— Що в нього за хвороба?
У коридорі з’явився Біллі, він ішов, застібаючи на собі пряжку ременя. Його засмагле обличчя зараз було блідим і мокрим від поту.
— Він каже, що в мене якась опуклість на аорті. Як ото пухир на автомобільній шині. Тільки-от автомобільні шини не верещать, коли їх ткнеш.
— Аневризма, — сказав Феллертон. — Ох, є ймовірність, що там пухлина, але я так не думаю. У всякому разі, це вимагає термінового втручання. Та клята штука розміром, як кулька для пінг-понгу. Дуже добре, що ви привезли його на огляд. Якби вона розірвалася без шпиталю поблизу… — Феллертон похитав головою.
Комп’ютерна томографія підтвердила діагноз Феллертона щодо аневризми, і о шостій того ж дня Біллі вже лежав у шпитальному ліжку, де на вигляд він став значно меншим. Ден сидів біля нього.
— Я вбити когось готовий заради сигарети, — промовив Біллі мрійливо.
— Тут я нічим тобі не можу допомогти.
Біллі зітхнув:
— Та однак’во пора вже мені кидати. Там, у «Рівінгтон Хаусі», за тобою не скучатимуть?
— Вихідний.
— А хіба не пречудовий спосіб ти вибрав, щоб його провести. Що тобі скажу, якщо вони мене завтра вранці не вб’ють своїми ножами й виделками, гадаю, я буду в боргу перед тобою за своє життя. Не знаю, як ти здогадавсь, але якщо є бодай щось, що я можу для тебе зробити — я маю на увазі взагалі будь-що, — тобі варто лиш сказати.
Ден подумав, як він зійшов сходинками того міжштатного автобуса десять років тому, ступивши у снігову завірюху, легесеньку, наче фата нареченої. Згадав свою радість, коли він уздрів червоний локомотив у голові
— Біллі-друже, це я в боргу перед тобою, і то в більшому, аніж зможу коли-небудь сплатити.
За роки своєї тверезості він помітив одну дивну річ. Коли щось у його житті йшло не зовсім добре — на думку навернувся той ранок у 2008-му, коли він побачив, що хтось розбив каменюкою заднє скло його машини, — він рідко думав про випивку. І навпаки, коли справи йшли добре, стара суха спрага знаходила шлях для повернення до нього. Того вечора, коли він уже попрощався з Біллі, по дорозі додому з Люїстона, коли все було окей-хокей, він уздрів придорожній бар, що називався «Ковбойський чобіт», і відчув ледь не нездоланне прагнення туди зайти. Взяти кухоль пива і розміняти достатньо четвертаків, щоби їх вистачило вкидати у джукбокс принаймні годину. Сидіти там, і слухати Дженнінгса, Джексона і Хаґґарда[195], і не балакати ні з ким, не чинити жодних прикрощів, просто спливати в кайфі. Відчувати, як вага тверезості — подеколи вона вчувалася, як свинцеві чоботи на ногах, — спадає геть. Коли в нього залишиться п’ять останніх четвертаків, він зіграє шість разів поспіль «Схильний до віскі, спрямований до пекла».
