Доктор Сон полностью

Вона закрила ляду унітаза, сіла на неї і тихо плакала, затуливши долонями обличчя. Ґвалтом змушена знову думати про Бредлі Тревора, про те, як він помирав… це вже було погано, але йшлося не тільки про нього. Були ж іще всі ті інші діти, про яких думалося, так багато фотографій, що вони товпилися на останній шпальті «Шоппера», наче то якісь лиховісні шкільні збори. Всі ті беззубі посмішки і всі ті очі, які знали ще менше про цей світ, аніж знала Абра, а що вона знала? Навіть «Як працює наш уряд» не знала.

Що думають батьки тих пропалих дітей? Як їм далі живеться? Або Синтія, або Мертон, або Ейнджел — це перше, про що вони думають вранці, і останнє про що вони думають ввечері? Чи тримають вони їхні кімнати готовими їх прийняти, якщо вони раптом повернуться додому, чи віддали вони всі їхні іграшки і одяг у «Гудвіл»[216]? Абра чула, що саме так зробили батьки Ленні О’Міри, після того як Ленні упав з дерева, вдарився головою об камінь і помер. Ленні О’Міра, який дійшов був до п’ятого класу, а потім просто… припинився. Проте, звичайно, батьки Ленні знали, що він помер, була могила, куди вони могли приходити і класти квіти, оце, мабуть, і є різниця. А може, й ні, хоча Абра гадала, що так. Бо в іншому разі ти повсякчас загадуєшся, хіба не так? Як-от, скажімо, снідаєш і думаєш, чи твої пропалі

(Синтія, Мертон, Ейнджел)

також снідають десь, або пускають змія, або збирають помаранчі з гуртом мігрантів, або ще щось. У глибині душі ти розумієш, що він або вона мертві, саме це трапляється з більшістю з них (щоб знати це, достатньо дивитися «Дієві новини»[217] о шостій), але ти не маєш впевненості.

Абра нічого не могла поробити з сумнівами батьків Синтії Абелард, Мертона Аск’ю чи Ейнджел Барбери, вона не мала уявлення, що трапилося з цими дітьми, але стосовно Бредлі Тревора це було неправдою.

Вона його майже забула, а тоді та ідіотська газетка… ті ідіотські фотографії… і вся та історія, що повернулася до неї, ті картини, про які вона навіть не знала, що їх пам’ятає, сполошено спурхнули назовні з її підсвідомості…

А деякі речі вона вміла робити. Речі, про які ніколи не розповідала своїм батькам, бо це б їх занепокоїло, як, гадала вона, їх занепокоїло б те, що вона одного дня після школи робила з Боббі Фланнагеном — лише дрібничка, жодних поцілунків взасос чи ще чогось гидкого на кшталт цього. То було таке, про що їм самим не хотілося б знати. Абра здогадувалася (і щодо цього вона майже не помилялася, хоча жодної телепатії не застосовувалося), що в уявленні її батьків вона типу застигла у восьмирічному віці, і, либонь, залишатиметься такою щонайменше до того, як в неї виростуть цицьки, яких вона поки що зовсім не мала — принаймні таких, що на них хтось міг би звернути увагу.

Вони досі навіть не провели з нею БЕСІДИ. Джулі Вендовер казала, що майже завжди саме мати виступає з інтимними казаннями, але єдина інтимна проповідь, яку останнім часом отримала Абра, була про те, як важливо їй по четвергах виносити сміття вранці, до того як приїде автобус.

— Ми не просимо тебе надто багато поратися вдома, — сказала тоді Люсі, — але цієї осені особливо важливо включатися нам усім.

От Момо принаймні наблизилася до БЕСІДИ. Якось навесні вона усамітнилася з Аброю і спитала:

— Ти знаєш, чого хлопці бажають від дівчат, коли і хлопці, і дівчата вже сягають приблизно твого віку?

— Сексу… я гадаю, — відповіла Абра… Хоча отой затурканий, метушливий Пенс Еффершам зазвичай хотів хіба що її печива, або позичити четвертак для торгового автомату, або розказати їй, скільки разів він дивився «Месників»[218].

Момо кивнула:

— Безглуздо нарікати на людську природу, вона є такою, якою є, але не давай їм. Крапка. Кінець дискусії. Зможеш переглянути це рішення, коли тобі виповниться дев’ятнадцять, якщо захочеш.

Це її трохи спантеличило, проте висказано було принаймні прямо і ясно. А от щодо того, що малося в її голові, ніякої ясності. Ото й є її родимка, невидима, але реальна. Батьки більше не згадували вголос про ті божевільні дурощі, що траплялися, коли вона була малою. Може, вони гадали, що та штука, яка до них спричинялася, вже майже зникла. Авжеж, вона взнала, що Момо хвора, але це не до порівняння зі скаженим бреньканням піаніно, відкриванням кранів у ванній або тим днем народження (який Абра ледь пам’ятала), коли вона по всій кухонній стелі попідвішувала ложки. Просто вона навчилася себе контролювати. Не цілком, але здебільшого.

Та воно й змінилося. Тепер вона рідко бачила щось раніше, ніж воно відбувалося. Чи рухала якісь речі. Коли їй було років шість-сім, вона могла зосередитися на стосі своїх підручників і підняти їх аж до стелі. Без проблем. Як любить проказувати Момо — легко, як кошеняті штанці сплести. Тепер же, навіть якщо взятися до однієї книжки, їй треба так напружено концентруватися, що мозок ледь не кінчає, мало з вух не сочиться, та й то вона її хіба що посуне на пару дюймів по столу. Це коли день щасний. Частіше їй не до снаги навіть сторінками пошарудіти.