Але існували інші речі, які вона могла робити, і в багатьох випадках значно краще, ніж була на те здатна малою дитиною. Зазирати до людських голів, наприклад. Не до кожної голови — деякі люди були цілковито замкненими, інші видавали лише переривчасті зблиски, — але багато людей були, як вікна з відтуленими шторами. До таких вона могла зазирати будь-якої миті, коли їй заманеться. Здебільшого їй цього не хотілося, бо те, що їй там відкривалося, інколи бувало сумним, а часто шокуючим. Дізнатися, що у місіс Моран, її улюбленої вчительки у шостому класі, є КОХАНЕЦЬ… тоді це для неї було найбільш вражаючим відкриттям, і то не найкращого ґатунку.
Нині вона тримала своє бачення здебільшого на припоні. Навчитися цього було спочатку важко, як навчатися їздити на ковзанах задом або виводити літери лівою рукою, але вона таки навчилася. Навичка не була безвідмовною (поки ще ні), але безперечно допоміжною. Вона все ще інколи зазирала, але завжди боязко, готова відстрибнути за першої ознаки чогось курйозного або огидного. І ніколи вона не зазирала до мозку своїх батьків або Момо. Це було б непорядно. Мабуть, це було непорядно стосовно всіх, але як то казала сама Момо: «Безглуздо нарікати на людську природу», а що є природнішого за людську цікавість.
Інколи вона могла спонукати людину щось зробити. Не кожного, навіть не половину з усіх, але купа людей були дуже відкритими для навіювання. (Ймовірно, це були ті самі люди, які вірили, що рекламовані по телевізору речі насправді приберуть зморшки або змусять знову вирости їхнє волосся.) Абра розуміла, що цей талант можна розвинути, якщо його тренувати, як м’язи, але не робила цього. Він її лякав.
Були також іще й інші вміння, для деяких з них вона не мала власних назв, але те, про яке вона думала зараз, назву мало. Вона називала це далеко-баченням. Як і інші аспекти її особливої обдарованості, це вміння було з’явилося і пригасло, але якщо їй дуже хотілося — і якщо був об’єкт, на якому вона могла зосередитися, — Абра зазвичай його в себе викликала.
«Я могла б зробити це зараз».
— Замовкни, Абба-Доцю, — промовила вона низьким, не своїм голосом. — Замовкни, Абба-Доцю-Доцю.
Вона відкрила «Початки алгебри» на заданій для домашніх вправ сторінці, яка була закладена аркушем паперу, на якому нею були написані імена: Бойд, Стів, Кем і Піт — щонайменше по двадцять разів кожне. Разом вони становили її улюблений бой-бенд «Довколишні»[219]. Такі класні хлопці, особливо Кем. Її найкраща подруга Емма Дін також так вважає. Ті його сині очі, ті безтурботно розтріпані біляві кучері.
«Може, я змогла б допомогти. Його батьків це засмутить, але вони принаймні знатимуть».
— Замовкни, Абба-Доцю. Замовкни, Абба-Доцю-Доцю-Не-Дуркуй.
«Якщо 5х – 4 = 26, яке значення х?»
— Шістдесят мільйонів, — вигукнула вона. — Кого це обходить?
В очі їй знову впали імена метких хлопців з «Round Here», виведені тим опуклим курсивом, в якому вона вправлялася разом з Еммою («Написане таким способом має романтичніший вигляд», — декларувала Емма), і враз вони здалися їй ідіотськими, дитинячими і геть недоречними. «Вони різали його і лизали його кров, а потім робили йому щось іще гірше». У світі, де можуть відбуватися такі речі, упадання за хлопчачим поп-гуртом здавалося гіршим за глупство.
Абра захляпнула підручник, пішла донизу (клац-клац-клац з татового кабінету лунало так само неослабно), а далі — в гараж. Там вона дістала зі сміття «Шоппер», принесла газету до своєї кімнати і розгладила на столі.
Знов усі ті обличчя, але зараз вона переймалася лише одним.
7
Серце в ній робило важке гуп-гуп-гуп. Їй і раніше бувало лячно, коли вона свідомо бралася за далеко-бачення або мисле-читання, але ніколи так лячно, як зараз. І зблизька не так.
«Що ти робитимеш, якщо дізнаєшся?»
Це було питання на потім, бо, може, ще нічого й не вдасться. Ухильна, боязка частка її розуму на це сподівалася.
Абра поклала вказівний і середній пальці лівої руки на фотографію Бредлі Тревора, бо саме її ліва рука бачила краще. Вона б радо поклала всі пальці (а якби це була якась річ, вона б тримала її в руці), але фотографія була надто маленькою. Щойно пальці опинились на фото, вона його перестала бачити. Утім, якраз навпаки. Вона бачила його дуже добре.
Сині очі, як у Кема Ноулза з «Довколишніх». На фото цього неможливо розгледіти, але вони були точно такого ж глибокого відтінку. Вона знала.
«Правша, як я. Але й лівша також, як я. Це ліва рука знала, якою буде наступна подача, стрімким фастболом, чи крутіше…»
Абра стиха охнула. Хлопчик-бейсболіст знався на речах.
Хлопчик-бейсболіст насправді був схожим на неї.
