Долорес Клейборн полностью

Я дуріла, так кортіло мені перевірити свою ту ідею, але відразу не могла, бо в неї знов зачався поганий період, того якийсь час вона просто робила свої справи в горщик чи троха запісювала підгузок, якшо треба було. І я вже настрашилася, шо того разу вона вже з того стану не вийде. Знаю, звучить смішно, бо ж з нею набагато легше було дати раду, коли в голові все переплутано було, але як у людини така ідея виникає, то їй троха хочеться її перевірити. І знаєте, я дешо чула до тої суки, крім того, шо хтіла її придушити. Я ж її сорок років як знала, було би дивно, якби ніц не чула. Знаєте, якось-то вона сплела мені плахту. То ше задовго до того, як їй стало геть зле, але вона в мене по цей день на ліжку лежить, і як у лютому холодні вітри, то я кутаюся, і тепло троха з того.

А далі, десь за місяць чи півтора після того, як я встала зрання з тою своєю думкою, вона зачала знов вертатися до тями. Вона дивилася «Небезпеку» на маленькім телевізорі в спальні та кепкувала з учасників, як ті не знали, хто був Президентом, коли була іспано-американська війна, чи хто грав Мелані у «Звіяних вітром». Вона зачала всю ту свою стару бульканину про то, як, може, діти приїдуть до неї в гості перед Днем праці. І само собою, вона доймала, шоб її посадили у візок, шоб вона могла видіти, як я вішаю ті простині, та перевіряти, на шість я прищіпок то роблю чи лиш на чотири.

Далі надійшов четвер, коли я в полудні дістала з-під неї горщик, а той був сухий як кістка й порожній, як обіщання торгаша машинами. Словами не описати, яка я була втішена, як ввиділа той порожній горщик. «Ну попробуй, стара ти лисиця хитра», — подумала я. Отепер-то ми подивимося. Я спустилася наниз і закликала С’юзі Пру до вітальні.

— С’юзі, я хочу, шоб сьогодні тут попилососила ти, — сказала я їй.

— Добре, місіс Клейборн, — сказала вона. Так вони мене обидві називали, Енді, — так майже всі на острові мене називають, так воно пішло. Я ніколи з того проблеми не робила, ні в церкві, ні де-небудь, але так уже є. То так, якби вони думають, шо я була жоната з хлопом із фамілією Клейборн десь там у минувшині бурній… або, може, я просто хочу думати, шо більшість із них Джо не пам’ятають, хоча, певно, багато хто не забув. Кінець кінцем, то не то шоби сильно важило, так чи інак. Певно, я собі маю право думати так, як хочу. То ж я була з тою скотиною жоната.

— Я не проти, — каже вона, — але чого ви шепочете?

— Не звертай уваги, — сказала я, — лиш сама також будь тихо. І ніц тут не розбий, С’юзен Еммо Пру, — навіть не подумай.

А вона ж зачервонілася, ну просто як волонтерська пожежна машина. Навіть троха смішно з того було.

— Звідки ви знаєте, шо в мене друге ім’я Емма?

— Не твоє мелеться, — кажу я. — Я вже на Літл-Толі, відколи світ світом, і не порахувати, скілько я всього знаю, та людей, про яких я то знаю. Ти лиш за ліктями своїми дивися коло меблів і тих божественних ваз із карнавального скла мадам, шонайперше як назад відходиш, і не буде тобі за шо переживати.

— Я буду дуже обережна, — сказала вона.

Я включила їй «кірбі», а далі зайшла в коридор, склала руки до рота й окрикнула: «С’юзі! Шоно! Теперка буду у вітальні пилососити!»

С’юзі прямо там і стояла, само собою, і я вам кажу, у тої дівки всьо лице було як знак питання. Я лиш махнула їй рукою, шоби далі робила, шо їй сказано, і не звертала уваги на мене. Так вона і зробила.

Я навшпинячки підійшла до підніжжя сходів і стала на своїм старім місці. Знаю, шо то дурне, але я не була така схвильована, відколи тато взяв мене на полювання, як мені дванадцять років було. То було то саме чуття, коли серце щосили калатає, а в грудях і шиї в тебе троха млість. У тої жінки було купа всяких цінних пам’яток, а ше ж то дороге скло у вітальні, але я взагалі не думала про С’юзі Пру, яка там крутилася й вертілася серед того всього, як той дервіш. Вірите?

Я себе заставила стояти на місці стілько, скілько могла, десь, певно, хвилини півтори. А далі чкурнула. І як я вломилася до неї в кімнату, то така вона й була, морда червона, очі звужені до самих щілинок, кулаки стиснуті, і вся вона така: «Енгг! Енггггг! ЕНГГГГГ!» Але як тільки вона вчула, шо двері відкрилися, очі зразу розлупила добряче. От би мені тогди фотоапарат — то було безподобно.

— Долорес, ану забирайся звідси! — кричить вона, аж пискає троха. — Я намагаюся подрімати, але мені не вдасться, якщо ти кожні двадцять хвилин будеш сюди вриватися, як бик зі стояком!

— Добре, — сказала я, — я піду, але перше, думаю, я той горщичок під вас підсуну. По запаху можу сказати, шо шоби вирішити вашу проблему із запором, то вас лиш троха напудити прийшлося.

Вона била мене по руках і кляла — вона вміла клясти страшенно, як мала бажання, а таке бажання вона мала щораз, як хтось їй перечив, — але я на то не зважала. Вона й оком не моргнула, як я скоро під неї горщик підсунула, і, як то кажуть, усьо гарненько пішло. Як скінчилося, я подивилася на неї, вона на мене, і нікому не треба було ніц говорити. Ми вже віддавна одна другу знали.