Долорес Клейборн полностью

Бували дні, шо я забігала в її кімнату, а вона вже наполовину зсунулася з ліжка, кричала, шо в неї в подушці змія. Ше бувало, шо вона всідалася, накидала на голову ковдри й лементувала, шо вікна — то лýпа і сонце зара’ її спалить. Деколи вона клялася, шо вже чує, як у неї волосся шкварчить. І не важило, хоч надворі дощ, хоч туман, як у пияцюри в голові, вона була певна й намірена, шо сонце її зажарить живцем, того я мусіла опускати всі жалюзі, а потому обіймати її, доки вона не переставала плакати. Деколи я тримала її довше, бо навіть після того, як вона затихала, було чути, як вона трясеться, як то щеня, яке погані діти зобидили. Вона знов і знов просила подивитися на її шкіру та сказати, чи нема там ніде опіків. Я знов і знов казала їй, шо нема, і через якийсь час після таких розмов вона деколи засинала. А деколи й не засинала — просто впадала в ступор, шось бурмотіла до людей, яких коло неї не було. Деколи вона балакала французькою, і я не маю на увазі ту парлє-ву острів­ну французьку. Вони з чоловіком любили Париж і їздили туда щораз, як мали як, деколи з дітьми, а деколи самі. Деколи вона розказувала про місто, як була жвава, — про кафе, нічні клуби, галереї та човни на Сені, — а я дуже любила слухати. Вона вміла обходитися зі словами, то Віра вміла, і коли вона дійсно шось розхвалювала, то ти ніби своїми очима всьо виділа.

Але найгірше — чого вона страшилася найбільше, — то були ковтунці порохів. Ну, знаєте, про шо я: маленькі кульки з порохів, шо збираються під ліжками, за дверима і в кутах. Такі, подібні на стручки молочаю. Я знала, шо то вони, навіть як вона не могла то сказати, і в більшості випадків я могла її вспокоїти, але чого вона так страшилася купок обмарного гіменця — то вона так про них думала, — того я не знаю, хоч якось собі думала. Не смійтеся лиш, але відповідь мені приснилася.

То добре, шо всьо то діло з ковтунцями порохів було не так часто, як сонце, шо шкіру розпікало, чи дроти в куті, але коли вже до того доходило, я знала, шо легко не буде. Я знала, шо то ковтунці, навіть серед ночі, як лежала в себе, міцно спала із запертими дверима, а вона зачинала волати. Коли їй заходили в голову інші штуки…

Шо, зайчику?

Ой, шо, справді?

Та нє, не треба той свій диктофон файний підсувати. Якшо треба мені голосніше балакати, то я так і зроблю. Узагалі, я найгаласливіша курва, яка лиш може бути — Джо якось казав, шо кожний раз, як я є вдома, йому хочеться вуха ватою заткати. Але то, шо вона показувала через ті ковтунці, — мене від того аж у жар кидало, і якшо я троха притихла тепер, то лиш доказує, шо по цей час так. Хоч вона вже вмерла, всьо одно. Деколи я її за то вичитувала. «От нашо ви встаєте через таке бозна-шо, Віро?» — казала я. Але то не було ніяке бозна-шо. Як мінімум для неї самої. Я не раз собі думала, шо знаю, як вона вріже дуба в кінці кінців — просто до смерти настрашиться тих ковтунців дурнуватих. І вийшло не то шоби далеко від тої моєї думки, якшо тепер так прикинути.

Так от, я казала, коли їй заходили в голову інші штуки — змія в напірнику, сонце, дроти, — вона кричала. Як то були ті ковтунці, вона вересканила. Здебільш там навіть слів не було. Просто такий довгий і голосний вереск, шо в серце ніби льодом било.

Я туда забігала, а вона шарпала себе за волосся чи дерла нігтями лице, як якась відьма. Очиська в неї були величезні, мало не як варені яйця, і все вони були втуплені в один чи другий кут.

Деколи вона могла сказати: «Ковтунці, Долорес! О Господи, ковтунці!» А деколи лиш плакала й душилася. Вона секунду-дві плескала руками в себе перед очима, але далі знов їх опускала. Так, ніби не могла дивитися, але так само не могла не дивитися. Відтак знов зачинала нігтями впиватися собі в лице. Я їх їй підстригала, наскілько можна було коротко, але вона всьо одно часто дерла до крови, і я кожен раз, як таке було, думала собі, як її серце витримує такі жахіття, воно ж бо старе й заплиле жиром.

Один раз вона впала з ліжка і так і лежала, одну ногу під собою тримала. До сраки сполошила мене, аякже. Я забігла, а вона лежала на підлозі, лупила кулаками по дошках, як мала дитина, якій бзіки якісь заходять, і лементувала так, шо чуть дах не зносило. То був єдиний раз за всі роки, шо я в неї робила, коли я подзвонила доктору Френо посеред ночі. Він прибув із Джонспорта на катері Коллі Вайлет. Подзвонила йому, бо подумала, шо вона ногу зламала. Ну, мусіла зламати, так вона її вигнула під собою, і майже напевно мала би вмерти від шоку. Але нє — не знаю як, але Френо сказав, шо то тільки розтягнення, — і на другий день вона знов вернулася до свого ясного розуму та ні дідька не пам’ятала. Я її пару раз запитала про ковтунці, коли світ білий у неї був більш-менш у фокусі, а вона на мене як на дурну подивилася. Поняття зеленого не мала, шо я їй таке кажу.