Долорес Клейборн полностью

Далі, замість того, шоби вернутися до мене, касирка пішла до одної з тих пихатих комірок, шо вони офісами називають. Там були скляні стінки, і я виділа, як вона говорить із дрібним лисим хлопом у сірім костюмі та чорній краватці. Коли вона вернулася до стійки, то вже не мала при собі папок із рахунками. Вона їх лишила в того лисого хлопа на столі.

— Пані Сент-Джордж, я думаю, вам краще буде обговорити рахунки своїх дітей із паном Пізом, — каже вона і відсуває назад мені розрахункові книжки. Вона то так зробила боком долоні, ніби вони в якихось бацилах і якшо забагато чи задовго їх чіпати, можна чогось набратися.

— Чого? — спиталася я. — Шо не так із ними?

Тогди я вже й відказалася від думки, шо мені нема чого переживати. Серце калатало з подвійним темпом, а в роті всьо пересохло.

— Правда, не можу сказати, але я певна, що виникло непорозуміння і пан Піз допоможе з усім розібратися, — каже вона, але не дивиться мені в очі, і було видно, шо вона зовсім так не думає.

Я підійшла до того офісу так, ніби в мене на кожній нозі по двадцятифунтовій плиті з цементу. Я вже собі здогадувалася, шо ж могло статися, але я в житті не розуміла, як таке могло статися. Падоньку, я ж мала розрахункові книжки в себе, так? І Джо не міг узяти їх із коробочки й покласти назад, бо був би замок зломаний, але ж нє. Навіть якби він якось його відімкнув (а то вже сміхота, той хлоп не міг нормально фасолю на вилці від тареля до рота донести, шоби йому половина на коліна не сипалися), на розрахунко­вих книжках було би хоч написано, шо гроші знімали або печатка «РАХУНОК ЗАКРИТО» була би червоним чорнилом, як то в банках заведено… а там такого ніц не було.

І так само я знала, шо пан Піз мені скаже, шо мій чоловік начудив якоїсь хуйні, і тільки-но я попала в його офіс, якраз то він і сказав. Сказав, шо рахунки Джо-молодшого і малого Піта закрили два місяці тому, а Селенин — менше ніж два тижні тому. Джо то зробив якраз тогди, коли зробив, бо знав, шо я ніколи не клала на їхні рахунки гроші після Дня праці, доки не наникала у великім казанку на верхній полиці на кухні достатню суму, якою би потому платила за хату на Різдво.

Піз показав мені ті зелені листки в лінійку, де пишуть бухгалтери, і я ввиділа, шо Джо забрав останній великий кусок — п’ятсот долярів із рахунку Селени — через день після того, як я йому сказала, шо знаю, шо він чудить, а він сидів у кріслі своїм і сказав, шо я не всьо знаю. Тут він точно не злукавив.

Я купу разів пробігла очима по тих цифрах, а як підняла голову, пан Піз сидів навпроти мене, тер руки і вид­но, шо нервував. У нього на лисій голові блищали крапельки поту. Він так само, як я, розумів, шо сталося.

— Як бачите, пані Сент-Джордж, ці рахунки закрив ваш чоловік, і…

— Як таке може бути? — питаюся я в нього. Я кинула три розрахункові книжки йому на стіл. Вони голосно ляпнулися, і він якось кліпнув очима й відсахнувся. — Як таке може бути, якшо ті трикляті розрахункові книжки отутечки?

— Ну, — каже він, облизує губи й лупає, ніби ящірка, шо загоряє на гарячім камінні, — розумієте, пані Сент-Джордж, це є — це були — як ми кажемо, «опікунські депозитні рахунки». Це означає, що дитина, на чиє ім’я відкрито рахунок, може — могла — знімати з нього кошти за письмовим дозволом вас чи вашого чоловіка. Також це означає, що будь-хто з вас двох як батьків може знімати гроші з цих рахунків, коли і як завгодно. Як ви і зробили б сьогодні, якби гроші ще, кгм, були на рахунках.

— Але тут не вказано ніяких сраних виведень готівки! — кажу я, і я вже певно зачала кричати, бо люди в банку стали на нас озиратися. Я їх виділа через скляні стіни. Але чи не наплювати на то мені було. — Як він зняв гроші без цих сраних забірних книжок?

Той плішивий ше скоріше зачав терти руками. Звук був як від наждачки, і якби між них запхати суху палицю, він би запалив папірці від жуйок у себе в попільниці.

— Пані Сент-Джордж, якщо можна, постарайтеся, будь ласка, бути тихіше…

— Я за свій голос відповідаю, — кажу я, ше голосніше. — А ви відповідайте за то, як цей банк лєцтий робить свою роботу, шановний! Я так виджу, шо ви тут не сильно охочі відповідати.

Він узяв у себе зі столу якийсь листок паперу й подивився на нього.

— Тут написано, що ваш чоловік заявив, що книжки було втрачено, — нарешті каже він. — Він попросив видати йому нові. Це поширена…

— Поширена, курва мать! — волала я. — Ви мені не подзвонили! Ніхто з банку мені не подзвонив! Ті рахунки відкрили на нас двох, так мені пояснили, коли ми відкрили їх Селені й Джо-молодшому в п’ятдесят першому, і так само було, як відкрили Пітерові в п’ятдесят четвертому. Хочете мені сказати, шо відтогди правила поміняли?

— Пані Сент-Джордж… — зачав він, але так само міг і з повним ротом крекерів свистіти пробувати. Я мала сказати своє.

— Він вам розказав казочку, а ви й повірили — попросив нові книжки, і ви йому їх видали. Падоньку солодкий! А ви як взагалі думали, хто ті гроші на рахунок складав? Якшо думаєте, шо Джо Сент-Джордж, то ви дурніші, ніж виглядаєте!