Долорес Клейборн полностью

Тут у банку вже всі перестали навіть вдавати, шо займаються своїми ділами. Всі просто завмерли на місці й дивилися на нас. Більшість собі, певно, думали, який цікавий цирк, якшо посудити по їхніх лицях, але мені от цікаво, чи тішилися би вони так само, якби гроші їхніх дітей на коледж відлетіли геть, як птаха у вирій. Пан Піз побуряковів, як стіна старої татової стодоли. Навіть пітна лиса макітра побагровіла в нього.

— Будь ласка, пані Сент-Джордж, — каже він. Тогди він уже виглядав так, шо от-от розплачеться. — Я вас запевняю, що те, що ми зробили, було не просто цілком законно, а й абсолютно стандартною банківською практикою.

Далі я стишила голос. Відчувала, як з мене тікає всьо світло. Джо мене обскакав, так, добряче обскакав, і теперка я не мусіла чекати другого разу, шоби сказати, шо ганьба мені.

— Може, і законно, а може, і нє, — кажу я. — Мені прийдеться затягнути вас у суд, шоби вивідати, так воно чи інак, правда ж, а в мене на то ні часу, ні грошей нема. Та й як на то пішло, я озвіріла не через то, законно то чи незаконно… а через то, як вам бодай раз у голову нікому не прийшло, шо ше комусь може схотітися знати, куда йдуть ті гроші. А ваші «стандартні банківські практики» шо, забороняють хоч раз, курва, подзвонити? От, номер прямо тут у тих формах написано, він не помінявся.

— Пані Сент-Джордж, мені дуже шкода, але…

— Якби було навпаки, — кажу я, — якби то я наплела історію про то, як загубилися книжки розрахункові і мені треба нові, якби то я зачала знімати гроші, які складалися одинадцять чи дванадцять років… ви би тогди шо, не подзвонили би Джо? Якби гроші ше були тут нині, я їх могла би зняти і прийшла би з таким наміренням, ви би йому не подзвонили, як тільки я за поріг вийшла, — просто з ввічливості, це маю на увазі, — і не сказали би, шо то його жінка вчворила?

Бо якраз такого я й чекала, Енді, — того й вибрала день, коли він був не вдома, а в Старґіллів. Я збиралася вернутися на острів, зібрати дітей і втікти світ-заочі ше до того, як Джо заїде під хату з блоком пива в одній руці та судком для обіду в другій.

Піз подивився на мене й роззявився. Далі закрив рота й більше ніц не говорив. Та йому і не треба було. Відповідь була просто в нього на лиці написана. Само собою, шо він — або хтось другий із банку — подзвонив би Джо і не переставав би, доки не додзвонився б. Чого? Того шо Джо — хазяїн у домі, от чого. І того ніхто й не завдав собі клопоту розповісти мені, бо я просто його жінка. Шо я можу тямити в грошах, окрім як заробляти пару копійчин, коли на колінах відтираю підлогу, плінтуси й унітази? Якшо господар дому вирішив зняти всі дитячі гроші на коледж, то в нього ну точно є якась, курва, добра причина, і навіть як нема, то ніц, бо він же господар дому і він всьо вирішує. Та шо там його жінка, всьо, за шо вона відповідає, — то за плінтуси, унітази й обіди з курятиною по неділях.

— Пані Сент-Джордж, якщо виникла якась проблема, — говорив Піз, — мені дуже прикро, але…

— Якшо ше раз скажеш, шо тобі прикро, я тобі так по сраці надаю, шо станеш як квазімодо, — кажу я, але по правді то ніякої загрози, шоби я так йому зробила, не було. Прямо тогди я не чула, шо мені стане сили навіть банку з-під пива через дорогу перекопнути. — Скажи мені лиш одно, і я собі піду по своїх справах: ті гроші потрачені?

— Я не можу цього знати! — пищить він своїм манірним, троха шокованим голосом. Можна було подумати, шо я йому сказала показати свою піську, а я покажу свою.

— Джо все життя з вашим банком мав справу, — кажу я. — Він міг би поїхати в Макаяс чи Коламбія-Фолз і сховати ту грошву в якімсь банку там, але він то не зробив — дуже вже він дурний, лінивий і закоренілий. Нє, він або поскладав їх у парочку слоїків мейсона і десь поховав, або поклав прямо сюда ж. От шо я хочу знати — чи відкривав мій чоловік тут якісь нові рахунки за останні пару місяців.

Але то більше відчувалося так, шо я мушу знати, Енді. Поки взнавала, як він мене здурив, мене аж нудити зачало, і то було зле, але не знати, чи він ту всю суму якось проциндрив… ото мене просто вбивало.

— Чи він… це конфіденційна інформація! — каже він, і тут уже можна було подумати, шо я йому сказала помацати мою, а я помацаю його.

— Ая, — кажу я. — Я так і думала. Я вас прошу порушити правило. Я лиш дивлюся на вас і виджу, шо ви не з тих хлопів, які таке роблять часто. Видно, шо то проти ваших принципів. Але то гроші моїх дітей, пане Піз, і він набрехав, шоби їх дістати. Ви самі знаєте. Докази онде-во лежать у вас на столі. То брехня, яка би не подіяла, якби цей банк — ваш банк — мав звичку дзвонити.

Він прокашлюється і каже:

— Ми не зобов’язані…