Долорес Клейборн полностью

Далі був ше малий Піт, шо все розмахував сракою, як ходив, відквашував нижню губу, обзивав людей жидами і в три з п’яти днів школи лишався після уроків за хуліганство. Якось прийшлося мені йти забирати його, бо він із кимсь побився і так ударив якогось малого в голову, шо в того з вуха кров пішла. А тато його того вечора сказав: «Ну, тепер буде знати, як ставати тобі на дорозі, шо, нє, Піті?» Я ввиділа, як у малого загорілися очі, коли Джо то йому сказав, і як Джо ласкаво відніс його до ліжка десь через годину. Тої осени було так, ніби я виділа шо хочеш, крім того, шо мені треба було найбільше… як із ним дати раду.

Знаєте, хто мені поміг із тим? Віра. Чесне слово — сама Віра Донован. Вона була єдина, хто взагалі знав, шо я була зробила, хоча би дотепер. І вона мені й підкинула ту ідею.

Усі п’ятдесяті Доновани — ну, то я про Віру з дітьми — були найлітнішими зі всіх літників. Вони приїздили на День пам’яти, цілісіньке літо були на острові, а на День праці верталися в Балтимор. Не знаю, чи можна було за ними звіряти годинник, але календар — то точно. У середу після того, як вони їхали, я брала із собою ватагу на прибирання, і ми там всьо відпуцовували вздовж і впоперек, перестеляли ліжка, накривали меблі, збирали дитячі іграшки і складали складені пазли стосом у підвал. Мені здається, шо до 1960-го, як помер господар, там було з триста штук тих пазлів, поскладаних між кусками картону і вже порослих цвіллю. Я могла так капітально там прибирати, бо знала, шо майже напевно до Дня пам’яти на другий рік ніхто в ту хату не зайде.

Була й пара винятків, аякже. Того року, як вродився малий Піт, вони прибули на острів на День подяки (хата була повністю утеплена до зими, і нам із того смішно було, але звісно шо літні люди майже все і є смішні), а за пару років вони приїхали на Різдво. Я пам’ятаю, шо на Різдво діти Донованів зрання взяли з собою Селену і Джо-молодшого совгатися на санах, і як Селена прийшла додому через три години на Світанковім горбі, щоки в неї були червонющі, як яблучка, і очі блискали, як брильянти. Їй тогди десь вісім-дев’ять було, але було видно, як ясний день, шо вона вклепалася, як коса до каменя, в Дональда Донована.

Ну, значить, одного року в них на острові був День подяки, іншого Різдво, та й усьо. Вони були літники… ну хоча би Майкл Донован і діти. Віра була звідкись іздалеку, але кінець кінцем вона виявилася не меншою остров’ян­кою, ніж ото я. Як не більшою.

У 1961-му всьо зачалося десь так само, як у всі інші роки, хоч її чоловік і був розбився на машині за рік до того, — вона з дітьми прибула на День пам’яти, і Віра взялася в’язати та складати пазли, збирати мушлі, курити дзиґари і проводити свою особливу годину коктейлів Віри Донован, шо зачиналася в п’ятій, а закінчувалася в пів десятій. Але всьо було і не зовсім так, і я то виділа, а я ж просто найнятою робітницею була. Діти були похмурі й небалакучі, досі сумували за татом, певно, а десь після Четвертого липня всі троє погиркалися як лєцті пси, як їли в «На гавані». Пам’ятаю, шо Джиммі де Віт, який тогди там робив кельнером, сказав, шо там шось про машину було.

Хоч би шо там було, але діти в той же день поїхали. Той жеребець забрав їх на материк великим моторним човном, шо в них був, і, певно, ше якийсь наймит забрав їх уже звідти далі. Відтогди я їх ні разу не виділа. Віра лишилася. Було видно, шо вона не тішиться, але лишилася. Того літа з нею бути було тяжко. Вона, певно, п’ять чи шість дочасних дівчат позвільняла до Дня праці, а як я дивилася, як «Принцеса» відбуває з доку і вона на ній, то думала, шо на друге літо ми вже ну точно її не ввидимо, якшо не довше. Вона ж поладнає зі своїми дітьми — мусить, бо вони — то всьо, шо в неї тепер є, — а як їм надоїв Літл-Тол, вона їх послухає і поїдуть вони кудась інакше. Урешті, вони вже повиростали, могли робити, шо хтіли, і вона мала то признати.

От ви тепер і видите, як зле я тогди знала Віру Донован. Тота кицюня могла не признавати ні хера і ше маленьку дульку, як їй того не хтілося. Вона прибула на поромі в День пам’яти 1962 року — сама-одна — і пробула на острові аж до Дня праці. Вона приїхала сама й не мала ні для мене, ні для ше когось бодай одного доброго слова, пила як не в себе й більшість часу виглядала як стара з косою, але вона прибула, жила тут, складала свої пазли, ходила гуляти — уже геть сама — і збирала мушлі на пляжі, всьо як усе. Якось вона мені сказала, шо думає, шо Дональд і Гельґа в серпні будуть у Соснині (вони так все цю свою хату називали, ти, Енді, то, певно, знаєш, але сумніваюся, шо Ненсі також), але вони так і не приїхали.