Давньогрецький філософ Платон зауважував, що найкращі в світі філософи — хлопчаки, у яких тільки-но пробивається борода. Звичайно, до бороди десятирічному Маклаєві було ще далеко, але в ньому вже прозирала людина з певним складом розуму, маленький аналітик, здатний дивитися на власні страждання начебто збоку. Для нього вони ніби об'єкт для спостережень, який дає змогу відчути й осмислити вдачу насильника. Однак, лишаючись ніби стороннім, він не забуває про інших, бо в противному разі буде «не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості».
І все-таки важко повірити, щоб хлопчик, дуже чутливий і вразливий, лишався розсудливо спокійним. Не може юна людська душа підкорятися тільки волі розуму. І, читаючи уривчасті записи з його ранніх щоденників, потім починаєш розуміти, як насправді тяжко переживав він свої незгоди.
«Лорд Байрон, кульгавий каліка, щоб довести свою перевагу над багатьма некаліками й змусити довколишніх поважати себе, став найкращим плавцем Англії і прекрасним вершником; він також блискуче фехтував і стріляв без промаху з пістоля на бігу.
Названі чотири спорти і найбільше успіх в них у його становищі здавалися недосяжними, але, як бачимо, дух чудесно переміг плоть. З деякими припущеннями з цього можна зробити висновок: людину, яка палко бажає досягти поставленої мети, пориває більше сила духу, аніж обтяжує немічна плоть. Отже, неодмінно потрібна мета, що збуджує силу духу. Інші ж міркування, хай навіть авторитетів, незаперечним присудом бути не можуть…
Хоч би як щиро бажав чоловік, такий, як Байрон, служити суспільству, воно або лишатиметься глухе до нього, або вбачатиме в ньому нікчемного суб'єкта, з якого принизливо потішається доти, аж поки він, зазнавши гіркоти зневаги, доб'ється передовсім шанобливої до себе зацікавленості, а потім покаже, що гідний дружби й співчуття…»
І знову про себе начебто жодного слова. Але думки про Байрона знову ж таки не випадкові. Так само, як і Байрон, хлопчик страждає від незаслуженої кривди і, розмірковуючи над долею великого англійського поета, шукає в ній приклад для наслідування. Ні, не змирився він із своїм становищем і зовсім не зрікається він себе. Не по-дитячому мудрий, і все-таки звичайний хлопчик, він нудьгує за дружбою, мріє про співчуття. І водночас усвідомлює, що в цьому суворому світі і дружбу, і співчуття просто так йому ніхто не подарує. Насамперед треба знайти своє місце в житті, довести, що ти не гірший за інших і так само, як усі, маєш право на повагу.
Знайти місце в житті для юного Маклая уже в десять років означало стати натуралістом, ученим. Та всі шляхи в науку, як йому здавалося, для нього закриті.
Хоча читати й писати Коля навчився ще в чотири роки й до семи років устиг прочитати багато книжок, непогано знав латину, французьку й німецьку мови, а також чудово малював і грав на фортепіано, його не прийняли навіть у перший клас початкової школи — він був дуже кволий і вельми недорікуватий. Директор школи заявив, що, відповідаючи на уроках, він забиратиме надто багато часу у викладачів і дратуватиме учнів.[35]
Незвичайна обдарованість хлопчика і запевнення лікарів, що з часом його здоров'я і мова виправляться, нікого з чинів, що відали народною освітою, не переконували. Усі люб'язно радили Миколі Іллічу віддати сина в спеціальну школу… слаборозвинених дітей. Була в Петербурзі така школа, куди приймали недоумкуватих дворянських нащадків.
Легко собі уявити, як було батькові чути такі поради. Дитину, знанням якої в семирічному віці могли позаздрити деякі гімназисти, прирівнювали до недоумків!
Зрештою Миклухи, хоч і терпіли постійно нестатки, змушені були найняти домашніх учителів. Але й тут Колю чекало гірке розчарування. Учителі словесності й математики були людьми бездушно жорстокими. За найменшу провину, а нерідко й без будь-якої провини, вони нещадно лупцювали хлопця, забороняючи йому не тільки скаржитися батькам, а й плакати. Інакше і той і той погрожували припинити навчання.
— Не забувай, негіднику, — люто шипів словесник, — замість відведених на відповідь десяти хвилин я змушений слухати твоє мимрення годину! Хто ще спокуситься морочитись з таким недорікою, господи прости?!
Коля дуже боявся лишитися без викладачів і мовчки все терпів. Як поводилися з ним учителі, батьки довідалися лише через рік. Якось словесник так скрутив Колі вухо, що він не витримав, скрикнув, і на його крик у дитячу кімнату прибігла мама.
Обох мучителів, звичайно, вигнали і, налякані їхнім тиранством, вже не стали більше нікого наймати. Вирішили обходитися власними силами.
Батько, поки був живий, викладав точні науки, історію і, як він казав, ази природознавства, мати — музику, географію, російську мову та літературу, Єлизавета Іванівна, самітна обрусіла німкеня, яка допомагала-в домі по господарству, — іноземні мови й латину. Ще двічі на тиждень на три години приїздив з Петербурга давній приятель Миколи Ілліча — Степан Денисович Ваулін, художник, який взявся без винагороди викладати живопис, анатомію і курс історії мистецтв.
