Але приділяти Колі багато уваги ніхто з них не міг. Батько навчав його тільки після роботи, вечорами, мама і Єлизавета Іванівна давали уроки поміж ділом. Жінкам було ніколи — в сім'ї, окрім дітей, четверо дорослих: у Миклух жив ще двоюрідний брат Катерини Семенівни, Сергій Владиславович — старий морський вовк, який втратив ногу в якомусь бою.
Не балували Колю увагою й брати. У Сергія щодня товклися його шкільні товариші; Володя, тільки-но повертався з школи, одразу мчав у «кубрик» до дядька Сергія, якого боготворив. А Мишко… Він тоді ще й не народився.
Тільки сестричка була до Колі співчутлива й ласкава, проте в Олі свої клопоти. Дівчинка…
З роками родина Миклух зміцніє, стане по-справжньому дружною, і всі Миклухи житимуть Маклаєм, його великими замислами й не менш великими ділами. А поки що, окрім суботніх вечорів, коли вся родина збиралася на традиційні домашні концерти, Коля цілі дні був полишений на самого себе. У нього зовсім немає друзів, і ні з ким відвести душу дома. Мовчазний, замкнутий. Чим зайняті його думки, ніхто не знає. Він не відкривається весь навіть своїй улюбленій сестричці й пильнує свій щоденник — тримає його в письмовому столі замкнутим, а ключ десь ховає.
Часом його дивна скритність ображає домашніх, та йому про це намагаються не казати — видно було, що криється він не через природну недовіру, а скоріше тому, що рано звик жити без утаємничених однодумців. І дедалі було помітніше, що довго лишатися на самоті для нього стає потребою. Він неохоче виходить з братами і сестрою на вечірні прогулянки, без великого бажання бере участь у домашніх концертах й, не маючи друзів, дедалі менше нудьгує без них. Замість колишнього, здавалося б, невигойного смутку в прозорій голубіні його очей все частіше світиться задумливо спокійне умиротворення.
Мало що змінилося в його поведінці і тоді, коли він пішов нарешті до школи. Хоча мова його на той час значно поліпшилася й лихих глузувань можна було, не боятись, у класі він усе одно ні з ким не намагається зблизитись. Без потреби нікого ні про що не запитає, та й сам не встряє в сторонню розмову, якщо його до цього не спонукають.
Для вихованців школи святої Анни та більшості вчителів новий учень був загадкою. Усі дивувалися, звідки в нього стільки знань. Вступаючи до школи, на приймальних іспитах він подав три власні літературні переклади: з латини — на двохстах сторінках трактат Ціцерона «Про обов'язки», з французької — повість Вольтера «Кандід» і з німецької — кілька уривків з праць Гегеля. Надзвичайно складні філософські твори, розібратися в яких під силу не всякому з університетською освітою, а тут одинадцятирічний хлопчак, який уперше переступив шкільний поріг! Та ще й до всього вивчив три чужі мови!
Члени приймальної комісії, поважні лютерани, були так вражені, що простили Колі навіть богопротивного Вольтера.
Потім з'ясувалося, що він устиг ще не тільки прочитати, а й законспектувати багато чого з праць великого натураліста давнини Плінія, читав книжки Юлія Цезаря, Гомера, Петрарки, Шіллера, знав напам'ять німецькою мовою всього «Фауста» Гете й багато віршів російських поетів, а також «Гайдамаки» Тараса Шевченка.
Було чому дивуватися! Та, мабуть, не менше були б вражені мислячі однолітки Маклаєві, а ще більше люди дорослі, здатні зрозуміти потаємні глибини людської психології, якби їм пощастило заглянути в його щоденник.
17 грудня 1857 року ввечері після похорону Миколи Ілліча Миклухи, приголомшений втратою батька хлопчик, замкнувшись у своїй кімнаті, перекладає з латини й виписує в щоденник, підкреслюючи найважливіші місця, уривок з твору давньоримського поета й філософа Луція Сенеки:
«Дозволю собі, вельмиповажаний пане й учителю, з тобою не погодитись. Не в самій лишень обдарованості коріння розуму, подібного до розуму Гомера. Щоб стати другим Гомером, обдарування потрібне, воно — осередок божественного вогню. Але, як ми бачимо з багатьох відомих нам прикладів і на прикладі самого Гомера,
На старість самотність щедро плодоносить,
