Коли зважити, що більшість європейських теоретиків революції в той час стверджували протилежне, то матеріалістично чітка позиція вісімнадцятирічного російського юнака з Гейдельберга не може не захоплювати. По суті, він сміливо протиставив себе всім тим, у кого вчився. І це не юнацьке завзяття, не протиборство заради протиборства, а зрілі переконання, породжені напруженою працею розуму.
Але далі:
«Народна держава, що поставила собі за мету невпинність прогресивного розвитку й впровадила в практику розподільний принцип використання благ, повинна особливо заохочувати людей п'яти категорій: учених, дослідників, інженерів, працівників освіти й медицини, а також офіцерів армії та флоту як головних охоронців держави. Що ж до осіб, які керують державою, то, віддаючи їм належне, слід пам'ятати, що благородне прагнення виправдати довіру народу не може й не повинне бути пов'язане з особливою винагородою, й надмір обдаровувати їх не слід. Більше того, аби всі знали, в що обходяться народові його управителі, про грошове утримання уряду в цілому й кожного його члена зокрема, а також про утримання осіб, які обіймають важливі державні посади, треба широко оповіщати; суму ж утримання визначати з участю депутацій народу.
«За демократичного правління, — каже Демокріт, — виборні особи, які добре справляють свої функції, не повинні сподіватися за це похвали, бо дивно було б хвалити тих, хто повертає довірені їм на схорону гроші: адже начальницьку особу обирають не для того, щоб вона вела доручену їй справу погано, а щоб вела добре».
І друге стосовно уряду.
Скільки завгодно можна знайти прикладів того, що й дуже порядних на початку людей тривале посідання влади псує. Не випадково в годину небезпеки для держави римський сенат передавав усю владу двом своїм консулам тільки на час, доки ця небезпека існувала. Якщо ж загроза республіці посилювалась, один з консулів міг призначити другого диктатором, але знов-таки тільки на шість місяців.
Римляни вважали (не без підстав), що верховне керівництво державою ні для кого не повинне ставати фахом. Хоч би яким видатним державним мужем був консул чи диктатор, у визначений строк його від влади усували.
Отже, в майбутніх післяреволюційних республіках членам сенату (парламенту, конвенту), а найбільше головуючим у сенаті, не можна було дозволяти лишатися на своїх «осадах над визначений термін. Кожен керівник держави повинен пам'ятати, що завтра він знову стане звичайним громадянином, і, якщо, перебуваючи на високій державній посаді, він міг приховувати якісь свої зловживання, то тоді неодмінно все розкриється.
Однак професіональні державні урядовці й дипломати потрібні. Їх треба навчати спеціально».
Захоплений пошуками моделі нової держави, юний Мак-лай прочитує і критично опрацьовує силу-силенну книжок. При цьому він пожадливо вчиться в університеті, вивчає польську мову і з насолодою провадить громадську роботу серед польських емігрантів, від яких, здається, ще пахне порохом героїчних битв. Він і помислити не може, що такі чудові люди можуть у чомусь йому перешкодити. Переконує матір, занепокоєну його тривалою мовчанкою: «Я розпочав навчання в Гейдельберзі й хочу його тут завершити». Так, у Гейдельберзі йому добре. Сп'янілий від очікування спалаху грядущих революцій і почуваючи себе до всього причетним, юнак не уявляє, як можна жити інакше, бути до цього світу байдужим. Суворо вичитує він якійсь дівчині:
«Я цього разу зовсім не писав би Вам… та деякі фрази у Вашому останньому листі змусили мене це зробити: «Я почерпнула у Вас деякі філософські думки». «Усе мені байдуже».
Ми вже не говоритимемо про те, що дві-три фрази, які Ви чули від мене, аж ніяк назвати філософією не можна, н перейдемо до головного: «Усе мені байдуже» — чудова фраза! Прекрасна теорія! Ви тільки поміркуйте, що з цієї ірпзи логічно випливає: «Оскільки мені все байдуже, то н з усякого становища задоволена, отже, якщо в мене поганий, не милий мені чоловік, я однаково повинна лишитися з ним», або: «Жінки мають бути задоволені своїм поганим, а як дехто з них гадає, нестерпним становищем».
Усе це випливає з цієї фрази.
Хоча Ви мене особисто й мої погляди мало знаєте, все-тики дивно, як Ви не примітили, що ця фраза «усе мені байдуже» є цілковитою протилежністю моїй вдачі. Це мені все байдуже?! Це я всім задоволений?!
Ви кажете далі: «Забудьте на якусь мить, що Ви пишете жінці, може, це змусить Вас не бути таким байдужим». Я можу лише сказати на це, що Ви мене зовсім не знаєте. Я завжди відчуваю більшу симпатію до бідних і тих, хто перебуває в поганих політичних та соціальних умовах; у мене більше симпатії до бідних і безправних, ніж до багатих і повноправних. У питанні стосунків між чоловіками і жінками в чоловікові я вбачаю багатого й повноправного, а в жінці —бідну й безправну.
Усе Вами написане Ви могли адресувати комусь іншому (хто інакше дивиться на речі), але. не мені.
Далі: я пишу тоді, коли хочу щось сказати або сповістити, і пишу те, що мені треба, а не «пустопорожні фрази».
