Сині пасма гір, а між ними начебто ширяє срібна стрічка асфальту. Над горами білі-білі хмари, з прозеленню синє небо. Прямо над головою нестерпно яскраве сонце, мов вогняна сфера, що пливе в блакиті. Далеко попереду курять вулкани. Може, то лише гра хмар, але ти бачиш вершини вулканів — над ними сизий, з домішкою білизни й блакиті дим. Одна з вершин нагадує знайомий з кольорових листівок профіль вулкана Тангкубан Прац. Звідси до нього понад сто кілометрів, і то, мабуть, не він, але дуже схожий.
Тангкубан Прац — Перекинутий Човен. Про цей вулкан складено легенду.
В одному селі жила прегарна вдова Джеліта. Злі жінки відняли в неї сина, маленького Агонга. Вони казали, що своєю вродою вдова засліплює жонатих чоловіків.
— Іди геть у джунглі й ніколи не вертайся, — сказали жінки Джеліті. — Хлопчик зостанеться з нами, бо в джунглях його можуть розірвати тигри.
Джеліта плакала, благала вернути їй Агонга.
— Я боронитиму його, він же мій син, — казала вона крізь сльози. — Ви знаєте, я добре стріляю з лука.
— Ні, — відповіли жінки, — ти підеш сама! То правда, що Агонг твій син, але він ще дитина, і ми не можемо ризикувати його життям, бог нам цього не простить. А ти непутяща, ти йди, за тебе кари нікому не буде.
Вони зав'язали Джеліті очі й повели в дрімучий ліс. Агонга взяла собі за сина жінка, що не могла народжувати дітей і найбільше ревнувала свого чоловіка до Джеліти.
Вдова-красуня довго блукала, але так і не знайшла дороги з джунглів. Назад вороття не було.
У шаньці, що їй повісили за спину жінки, Джеліта побачила сокиру, мотику, торбинку рису й десяток курячих яєць. Вона збудувала хатинку, засіяла рисом невеличке поле. Яйця хотіла було з'їсти, та потім вирішила покласти їх у теплий попіл, щоб з них вилупились курчата. Поки достигав урожай рису, харчувалася дикими плодами джунглів.
Минули роки, і ось одного разу біля хатинки Джеліти з'явився відважний молодий мисливець. Побачив Джеліту й одразу ж закохався в неї.
— Будь моєю дружиною, красуне, — сказав мисливець.
— Я набагато старша за тебе, відважний юначе, — відповіла Джеліта.
— Того не може бути, красуне. Твоє личко — як ранковий світанок. Такі ніколи не старіють.
— Гаразд, — каже Джеліта. — Якщо ти так наполягаєш, я згодна. Тільки ми з тобою мусульмани, а за мусульманським звичаєм за наречену викуп треба платити. Батьків я не маю, живу сама, отож плату твою прийняти нікому. Хіба ти можеш женитися, порушивши мусульманський закон?
— Що ж мені робити? Я люблю тебе, красуне.
— Вихід у нас єдиний, — каже Джеліта. — Хай моїм шлюбним батьком стане сам аллах. Ти будеш гідний просити в нього моєї руки, якщо за одну ніч змайструєш йому човна й викопаєш на цьому безлюдному місці глибоке озеро.
— Воля твоя, красуне, — мовив мисливець.
До сходу місяця він змайстрував човна. До півночі викопав більшу частину озера. Побачила це Джеліта й тихо скрикнула:
— Він викопає озеро ще до зорі!
Узяла біле простирадло, ступку з товкачем і пішла в курник. Накрилася там простирадлом і стукає товкачиком у ступці. Кури почули, сполохалися. Білина простирадла видалася півневі світанком.
— Ку-ку-рі-ку-у! — сповістив він про початок нового дня.
Сховавши простирадло й ступку, Джеліта вийшла до мисливця. Каже йому здивовано:
— О, а я думала, ти вже скінчив копати озеро, а тобі ще роботи та й роботи! Чуєш, півень співає, ранок звістує.
Розсердився мисливець, пхнув ногою човна й перекинув його.
— Хай каменем лежить тут! — спересердя сказав він, йдучи геть у джунглі.
Вдова-красуня проводжала його поглядом, сповненим смутку і болі. То був Агонг. Вона пізнала його по родимці прикметній, та не зважилася признатись, хто вона. Було б жорстоко тепер ранити його серце, заронювати в душу сум'яття.
Джеліта й Агонг давно померли, а скам'янілий човен досі лежить на тому самому місці. Він такий великий, що височить над усією Явою. Буває, кіль його дихає полум'ям. То вогонь юнацького кохання. Він випалює все навкруг. Але камінь знову й знову заростає лісом. Камінь той зрошений материнськими сльозами. Вогню не висушити їх. Вони вічно омиватимуть камінь і вічно даватимуть вологу деревам.
Миклухо-Маклай назвав Яву найкрасивішим островом Океанії. Розкіш природи тут просто неправдоподібна. Наче якась фантастична оранжерея, де зібрано всю теплолюбну рослинність світу.
Гірські хребти в прадавніх тропічних лісах. Там ще водяться тигри, дикі бики бантенги, удави і безліч інших тварин. А нижче, на гірських схилах, — суцільний зелений килим з кущів чаю. На Яві він двох видів — китайський і цейлонський. І той і той на початку XIX століття завезли сюди голландці. Обидва чудово прижилися, і чайні плантації тепер займають величезні простори, колись укриті непрохідними лісами. Наступ чаю на ліси триває. Я бачив, як це робиться.
