Вирубувати джунглі важко й складно. Перед людиною постає зелена стіна, така щільна, що крізь неї несила пробитися ні тракторам-тягачам, ні бульдозерам. Тому узлісся обливають з пожежних шлангів соляркою і потім підпалюють. Коли намічена ділянка вигорить, починають корчувати штурпаки. Лісовозами стягують коріння в купи й знову підпалюють. Потім випалені ділянки розорюють. Орють кілька разів, аж поки грунт стане пухким і добре перемішається з попелом.
Розоране поле розбивають на довгі грядки і засаджують молодими деревцями, вирощеними в розсадниках. Мине два-три роки й можна збирати врожай. Китайський чай дає дев'ять врожаїв на рік, а цейлонський — більше тридцяти. Причому, заклавши плантацію, її більше не доглядають. Через п'ять-шість років вона дичавіє, і її залишають, закладаючи при цьому нову. Це, звичайно, вельми нерозумно. Даремно гине дуже багато лісу.
Смуга чайних плантацій, якщо дивитися згори, закінчується десь на середині схилів. Нижче уступами спускаються штучні тераси — городи й рисові поля. Одне поле тільки-но залите водою і виблискує під сонцем, як дзеркало. На другому вже з'явилися ніжні, смарагдові сходи, на третьому — золото стиглих колосків.
Біля підніжжя гір, на вузенькій смужці рівнини, — плантації кави й какао, апельсинові гаї, дерева гвоздики й чорного перцю, зарості бананів, що нагадують гігантську кукурудзу. Начебто під мереживними зеленими парасольками стоять тонкі динні деревця — папайя. Під кроною у них висять плоди, й справді схожі на дині. Кожен з них важить півтора-два кілограми, і дивуєшся, як деревце витримує отаку вагу. Його стовбур трохи товщий за стебло соняшника, а плодів десятків зо два.
Хлібні дерева кряжисті, як сибірські кедри, і плоди їхні ростуть не на гіллі, а просто на стовбурах. Неначе на вбитих у стовбур цвяхах розвішано здоровенні гарбузища. Поля ананасів, що скидаються і на сизаль, і на капусту. Дерева дур'яну, кокоси, спиртове дерево кетела, винна пальма енау… Не можна назвати всього, що росте тут і щедро плодоносить.
Машина мчить, здається, нескінченною, схожою на зелений тунель алеєю. Обабіч у затінку дерев мелькають легенькі бамбукові хатинки, криті, однак, здебільшого важкою червоною черепицею. Тягнуться вздовж узбіччя крамнички, під накриттям яких на стелажах виставлено батареї пляшок з пивом і прохолодними напоями. Румах-макани, базарчики, юрми поквапливих селян — усі в солом'яних, на китайський лад, капелюхах, саронгах або обшарпаних штанях до колін. Босі чи в дерев'яних довбанках. Несуть на коромислах в'язанки бананів, корзини з бататами, бульбами сушеної маніоки, іншими плодами й городньою зеленню. Іноді до коромисла прив'язано два оберемки дров або корзини з живими квітами. Цікава у селян хода. Навантажені, вони начебто біжать з підскоком.
На подвір'ях біля хатин жінки молотять або віють на вітрі рис, перуть у дерев'яних ночвах білизну, клопочуться під наметами коло обіду. У наших селах також роблять у дворах такі літні кухні.
Чоловіки торгують або працюють на плантаціях. Дерев'яний плуг, запряжений парою круторогих буйволів, борона з колод, схожа на узбецький кетмень мотика… Раптом шофер різко загальмував. — Дивіться, дивіться! — гукнув.
Я глянув у той бік, куди він показував рукою, і від подиву, мабуть, роззявив рота.
На подвір'ї одного будинку трусив кокосову пальму величезний сітчатий пітон — найбільший азійський удав, який Живе близько ста років і виростає завдовжки іноді до десяти метрів. Він обвив пальму спіральними кільцями й своїми м'язами змушував її стрясатися. Горіхи падали, мов бомби.
У сусідній з Індонезією Малайзії мені доводилося бачити, як кокосові горіхи збирали дресировані мавпи. З властивою тільки мавпам спритністю вони видиралися на верхівки пальм, рвали там стиглі горіхи й кидали вниз. Потім по команді дресирувальника спускалися на землю й слухняно зносили розкидані горіхи в купи.
Та мавп можна навчити багато чого, не дарма ж вони людиноподібні. А тут — величезна змія! І на думку не спаде, що вона здатна ось на таку працю.
Біля пальми стояв чоловік у солом'яному капелюсі, діловито підганяв пітона:
— Вище! Вище!
При цьому він постукував палицею по стовбуру кокоса. І змія, не припиняючи роботи, повзла вище й вище. Обвиті навкруг стовбура товсті темні кільця, підтягуючись до голови удава, повільно стискались.
Хоч нам було й страшнувато, але ми підійшли до хатини, познайомилися з господарем пітона. Сарджіто Куснаді — так звали господаря, — як виявилось, був професіональним змієловом. Невисокий на зріст, рідкозубий і, як більшість індонезійців, щупленький. Розповідаючи про свою професію, він сором'язливо усміхався:
— Еге ж, якщо не знаєш повадок змій, то полювати на них небезпечно. Мене аллах поки що беріг. Я вчився у батька, він був дуже спритний змієлов. Ми їздили з ним на полювання в околиці Сарангана. Це у нас на Яві є таке місто, там багато плямистих кобр. Якось ми привезли додому півсотні кобрячих шкур і цього пітона. Я спіймав його маленьким, з півметра, а тепер він уже п'ятиметровий, йому чотирнадцять років.
