25 лютого.
Коли ми підходили до острова, був цілковитий штиль. Ми спіймали велику черепаху, яка майже не чинила опору, коли її витягали з води. Це була самиця… Самець, що був знизу, встиг щезнути під водою.
Під'їхали до селища Ватубелла. Мешканців у селищі небагато (?). Вони займаються виготовленням кокосової олії. Між жінками з малайським типом є дуже високі, з гарним, трохи кучерявим волоссям, але, на жаль, з чорними зубами й ротами від жування бетелю. Є також багато папуаських жінок. Між чоловіками я помітив кількох з довгим закучерявленим у кільця волоссям, дуже схожих на таїтян й взагалі на полінезійців. У багатьох були браслети із золота й срібла. Груди в папуаських жінок такі само конічні, як і в папуасок берега Маклая. На чолі у деяких я помітив кілька надрізів. Мені пояснили, що їх роблять від головного болю. Багато жінок було заражено хворобою шкіри, яку тут називають «каскадою»…
26 лютого. При попутному західному вітрі ми рушили годині о сьомій ранку до берегів Нової Гвінеї. Обрій огорнули сірі хмари. Часто йшов дощ. Вітер подужчав опівдні, потім після зливи настав штиль. Велика хитавиця була страшенно неприємна. Течією нас несло на північ. На заході сонця о. Ватубелла було видно ще дуже чітко. До восьмої години вітер з вест-зюйд-вест знову подужчав; довелося прибрати по рифу з кожного паруса. Вітер і хвилювання дужчали. Вода вливалась у мою каюту навіть через вікна. Вітер став нам попутний. Налетів шквал, розірвав на клапті клівер. Хвилею залило маленьку шлюпку, яку я купив у Гесірі; вона зірвалась і потонула або її занесло в море. Щохвилини можна було сподіватися, що бурун вкотиться з корми й затопить урумбай. Вітер дедалі дужчав: доводилося засвічувати кожної хвилини ліхтар, щоб дивитися на компас. У цей критичний час я помітив, що стернові геть ошаліли з жаху, і при відблиску ліхтаря, який одразу ж погас, я побачив, що один з них, упавши на коліна і сховавши лице в долоні, молиться, замість того щоб робити своє діло. Схопивши револьвер, я пробрався до нього, підняв йому голову й, приклавши револьвер до вуха, сказав: «Завтра молитимешся, а зараз, якщо не стернуватимеш як слід, я всаджу тобі кулю в лоба». Коли постріл пролунав біля самісінького його вуха, стерновий збагнув, що, мабуть, мій револьвер може стати для нього небезпечнішим, ніж вітер і хвилі, й почав просити, щоб я не гнівався. Десь о дванадцятій годині великий шквал з дощем знову кинув урумбай в дуже скрутне становище. Окрім дощу, що лив як із відра, хвилі часто накривали наше судно. Довелося тримати постійно кілька чоловік, щоб відливати воду. Я не був певен, що яка-небудь хвиля не заллє нас навіки. Я, звичайно, не спав усю ніч: я не міг довіряти стерновим. Усе небо облягали темні хмари, тому визначати курс доводилося тільки за компасом. На світанку — ще шквал, але вже не такий великий…
1 березня. Чарівний ранок надавав неймовірної краси скелям та зеленим острівцям Наматоте й гарним горам з величними обрисами бухти Тритон. Після сніданку, взявши записник, парасольку й револьвер, я вирушив у тубільній пірозі на берег. Сангіль, озброєний старим тесаком, і Давід з мисливською рушницею та невеликим каучуковим килимком супроводили мене. Папуаські піроги пливли за нами. Висадившись біля коралового рифу, я попрошкував до кількох хатин, що майже ховались у зелені. Коли я наблизився, дві-три жінки з дітьми кинулися в кущі. Кілька чоловіків вийшли мені назустріч, вони привели мене до майданчика, вкритого циновками, де я й розташувався. Мені сказали, що радья Наматоте незабаром прийде.
Сільце, в яке я прийшов, по суті й не заслуговує на цю назву. Усього там було два або три курені та два витягнуті на берег прау з дашком. Курені були дуже примітивні й скидалися на ті, які я бачив у горах Марівелес у так званих негритосів о. Лусону. Гурт жінок сидів коло них і готував їжу. Між жінками була одна дуже балакуча серамка з довгим прямим малайським волоссям, що прийшла сюди з Сераму із своїм чоловіком-пануасом. Тубільці були не дуже міцні й гарні; и багатьох шкіру вразили хвороби й рани. Проте двоє-троє папуаських юнаків були зразком папуаської вроди. Кучеряве волосся, що вихрилося великими кільцями, свідчило про мішанину з жителями Сераму й іншими малайцями.
