Близька за ідейним змістом до пгєси «Сторінка щоденника» комедія «Мої друзі» — твір, у якому питання громадянської, суспільно спрямованої діяльності митця посідають так само провідне місце. Сюжет комедії побудовано на прозорій алегорії; історія тривалої «хвороби» Касяна Римаря — майстра народної кераміки, який вирішив не розмовляти ні з ким, раз йому «заїтуляють рота» деякі адміністративні «цінителі» від мистецтва та їх «теоретичні» натхненники на зразок його сусіди Моргуна,— дає змогу драматургу наповнити твір дотепними сценами з арсеналу комедії ситуацій. Є в п’єсі кілька оригінальних постатей. Насамперед привертають увагу колоритне подружжя Моргунів, «гіпнотизер» Альфред Гулька та лікар-професор Супрун, поштар Чорногуз, Варвара, виписані виразними комедійними барвами. Та основне ідейне навантаження автор вкладає в образ народного митця Касяна і його устами пристрасно стверджує право художника відображати життя в усій його повноті і різнобарвності, вільно вдаватися до змалювання і позитивного, і негативного в житті, щоб позбутися всякої нечисті засобами нищівного осміяння, не чекаючи на це дозволу й благословення моргунів, з їх виваженим дозуванням білих і чорних фарб та «урівноваженням»: н2 кожних три негативних персонажі зробити ну хоч би два позитивних...
Недарма на такі повчання мистецтвознавця Степана Моргуна здивований Римар глузливо відповідає: «Який я дурень! Не розумів, що із мистецтві найголовніше — арифметика...»
У п’єсі «Мої друзі» знайшло відображення ставлення Корнійчука до митців з народу, глибоке схиляння перед невичерпними творчими силами нації, яка дала світові геніального Шевченка, Письменник, чиє власне художнє обдарування живилося з чистих джерел народної творчості (він дуже любив народні українські пісні, внутрішня музичність — стильова прикмета багатьох його драматичних творів), виплекапий на демократичних традиціях корифеїв української театральної культури, на гоголівських засадах реалізму і народності.
На посаді голови Державного комітету по Шевченківських преміях драматург активно підтримував, схиляючи громадську думку та допомагаючи влаштовувати персональні виставки, кандидатури на здобуття премій таких народних митців, як майстри живопису Марія Примаченко і Ганна Собачко (Шостак), ткалі Ганна Верес і Анна Василащук, високо цінував творчість майстра народної кераміки Федора Олексієнка, майстра народної вибивної тканини Євмена Повстяного, народного художника Олександра Саєнка.
Комедія «Мої друзі» — данина шани тим, хто несе своїми художніми витворами радість і добро поміж людей. «Без глибокого вивчення рідної народної творчості професійний художник завжди буде з одним крилом, який би у нього не був талант. З одним крилом!» — промовляє драматург устами героя своєї комедії.
Помітне місце у творчості Корнійчука займає його остання драма «Пам’ять серця» (1969) — п’єса з поглибленим соціально-психологічним аналізом духовного буття радянських людей повоєнної доби. Твір піднімає нові пласти життя, простежує душевні тривоги й боріння людини, розкриває духовні сили народу, єдність долі окремої особи з долею його Батьківщини. Взявши за основу сюжету один епізод з життя своєї героїні — Катерини, драматург розгортає широке полотно, де в скупих, ощадних за обсягом, лаконічних за емоційним наповненням сценах постає об’ємна панорама багатогранного і непростого, сповненого цільності, а водночас і невидимих «тихих драм» життя людей 60-х років. При цьому точна хронологічна прив’язка (в окремих деталях сюжету й штрихах до характеристики персонажів) не стає на заваді ретроспективному й перспективному осягненню історичного буття народу, що реалізується у конкретних долях героїв.
Несподівана зустріч Катерини — колишньої партизанки, а нині працівниці ткацького комбінату, комуністки, депутата міськради, з гостем міста — провінційним мером з Італії Антоніо Террачіні внесла сум’яття й душевний переполох у її життя, яке досі повністю вичерпувалося професійними і громадськими клопотами, скромним домашнім побутом з матір’ю та сином. Адже Антоніо, який довго й уперто розшукував Катерину, то її давнє перше кохання, палке, короткочасне й безнадійне в умовах гітлерівського концтабору й недовгої спільної боротьби колишніх в’язнів з фашизмом. По тому було гаряче очікуване повернення на Батьківщину, було щасливе материнство, хоча син Антон виростав без батька.
Шквал почуттів, які охопили Катерину, виплеснув те, що ретельно ховалося у потаємних глибинах душі і довгій пам’яті серця. А разом з тим породив і тривогу: як зустрінуться батько з сином, які досі нічого не знали один про одного.
