Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.
Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.
Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.
Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.
— Поздоровляю вас од усього серця, — сказала вона,
Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.
— Де я вас бачив? — несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.
Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.
Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден… що ж iще?
Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.
То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.
Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.
Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку — i дiвчина обернулася.
— Даруйте, — сказав Коваленко. — Але менi здається, що я вас десь бачив.
— Нiде, — вiдповiла вона й засмiялася. — Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.
— Ну, як же це так? — знiяковiв Андрiй.
— Дуже просто. Я вас лiкувала.
— Ви Карцева?
— А ви Андрiй Коваленко?
— Ну, це всi знають.
— Мене теж усi знають.
— А чому ж я не знав?
— Так сталося. Можливо, це й краще.
— Ну, гаразд. Ви — Карцева. А як вас звати?
— Так i звiть — Карцева.
— А коли я не хочу?
— Не хочете — як хочете.
Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,
— Так ми й розлучаємося, не познайомившись, — з жалем сказав Андрiй.
— Ми ще побачимось, — пообiцяла йому дiвчина.
— Завтра я виписуюсь з госпiталю.
— Правда?
— На жаль, правда.
— Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.
— Це правда?
— На жаль, правда, — засмiялася вона.
— Чому ж на жаль?
— Там побачимо! — махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
— Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
— Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.
— Ну, не гнiвайтеся, — попросила Карцева, — їда I справдi якийсь… особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви…
Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть
цю вiн хотiв приховати.
— Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт, — сказав вiн. — Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.
— Куди саме? — поцiкавилася Карцева.
— Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
— Дозвольте менi вас провести до вокзалу?
— Менi що? Проводьте!
— Не треба сердитися, — сказала вона. — Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.
— А як? — жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.
— Катя. Вам подобається?
— Дуже.
— Так я й повiрила! — засмiялася вона.
— Чесне слово.
