Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. - ред. ]
— Слiд у життi — от головне! — тихо промовив Андрiй.
— Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? — здивувався Єжи.
— Вiн уже лишився.
— О, якби то воно було так!
— Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
— Борцям же ж…
— А ти хiба хто?
— О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.
— Ще будуть.
— Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
— А я й не заспокоюю. Ти повинен жити — от i все.
— Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
— Хто не хоче вмерти, той не вмре.
— I ти не вмреш?
— Нi.
— I я?
— I ти теж.
— Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.
Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
— В мене нiколи не було брата, — сказав поляк, — але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
— Андрiй. Андрiй Коваленко.
— Ти з Росiї?
— З України.
— Ти бачив Днiпро?
— Я вирiс бiля нього.
— А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?
— У мене е кохана в Саратовi.
— Де це?
— В Росiї, на Волзi. Чув?
— Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.
— Побачимо.
— Ти ж сказав, що вмреш?
— А коли не вмру?
— Тодi побачиш,
— Тож-бо й воно.
I Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, — i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
— Я все ж боюся смертi, — признався вiн. — Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?
— Нi.
— А смертi?
— Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.
— Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.
— Я ще не встиг зробити, що думав.
— О, на це нi в кого не вистачає життя!
— Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?
— Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?
— Дуже.
— Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. I хай тобi присниться Днiпро.
— Спасибi.
— Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
— Ми ще поговоримо завтра.
— Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
— Прощай, Єжи.
— Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
— Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.
— Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.
Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростовується на весь свiй зрiст у твоєму тiлi або ж має прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.
Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки. Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. I перед смертю вiн ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи проти України. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю. I от iталiйський ренесанс в степах України обернувся гострими палями, на якi польськi пани саджали непокiрних українських селян.
Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Києвом, але довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось сказав тодi про полякiв: "Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть мiцно вилаявшись, додають: "Проше пана!"
