Джералдова гра полностью

Освіживши спогад про той день собі перед очима, Джессі знову почала тягти руки вниз, намагаючись якось зіщулити долоні, щоб можна було висмикнути їх із браслетів. Цього разу біль ударив швидше й почався не в долонях, а в переобтяжених м’язах плечей і передпліч. Джессі склепила очі, потягла сильніше, намагаючись відсторонитися від болю.

Тепер до ґвалтовного хору приєдналися й долоні, і коли вона знову почала досягати зовнішньої межі м’язової опори, а браслети вгризлися в тонку шкіру з тильного боку долонь, вони закричали. «Тильне сухожилля, — подумала вона, відкинувши голову, відкопиливши губи в широкому сухому вискалі болю. — Тильне сухожилля, тильне сухожилля, їбуче тильне сухожилля!»

Нічого. Ні на дюйм. І Джессі почала підозрювати — неабияк підозрювати, — що тут річ не лише в сухожиллях. Є ще кістки, кілька паршивих кісточок усередині долонь, що випинаються під суглобом великого пальця, кілька паршивих кісточок, через які вона, напевно, помре.

Вискнувши на кінець від болю й розчарування, Джессі знову розслабила руки. Плечі й передпліччя посіпувалися від виснаження. От тобі й дістала руки з наручників, бо вони Ч-17, а не Ж-23. Розчарування діймало навіть більше, ніж фізичний біль. Жалило, ніби отруйна кропива.

— Сука-блядь! — крикнула вона в порожню кімнату. — Сука-блядь, сука-блядь, сукаблядь!

Десь біля озера — сьогодні далі, судячи зі звуку, — завелася бензопила, і це її розізлило ще більше. Вчорашній хлоп знову тут, просто якийсь альфамужичара в червоно-чорній фланелевій сорочці в клітинку від «Л. Л. Бінс», бавиться там у Пола Поцілуй-Мене-В-Сраку Баньяна[61], розриває тишу своїм «штілем» і мріє про те, як під кінець дня залізе в ліжко зі своєю малою… або про футбол мріє, або просто про кілька інеєво-холодних плящин у барі на пристані. Джессі бачила того придурка у фланелевій сорочці в клітинку так само чітко, як перед тим дівчину в колодках, і якби можна було вбити людину суто думками, його голова в ту ж мить вибухнула б, продірявивши дупу.

— Це нечесно! — закричала вона. — Це просто не…

Горло здушило щось схоже на сухий спазм, і Джессі замовкла, злякано скривившись. Вона відчувала тверді скалки кісток, що не давали їй вибратися, — Господи, наскільки ж добре відчувала, — але все одно вона близько. Ось головна причина її образи — не біль і вже точно не якийсь невидимий лісоруб із гуркітливою бензопилою. Причина — знання про те, що вона близько, але зовсім не настільки близько, як треба. Вона може продовжувати стискати зуби й терпіти біль, але вже не вірить, що це бодай якось допоможе. Та остання половина або чверть дюйма глузливо не дозволятиме їй висмикнути руку. Єдине, чого вона досягне, якщо продовжить тягти, — це спричинить набряк і розпухлість зап’ястків, чим лише погіршить ситуацію, а не навпаки.

— І навіть не кажіть, що мені кранти, навіть не смійте, — прошепотіла вона докірливим голосом. — Я не хочу цього чути.

«Ти мусиш якось вибратися, — прошепотів у відповідь голос дівчини. — Тому що він — отой — дійсно повернеться. Сьогодні. Коли сяде сонце».

— Я в це не вірю, — прокректала Джессі. — Не вірю, що той чоловік реальний. Мені насрати на слід і на сережку. Я просто в це не вірю.

«Віриш».

«Не вірю!»

«Віриш».

Джессі звісила голову набік, волосся мало не досягло матраца, а рот принижено засмикався.

Так, вона вірить.

Джессі знову почала від’їжджати, попри дедалі гострішу спрагу й пульсування в руках. Вона знала, що засинати небезпечно, — поки спить, то втрачає сили, — але, по правді, яка різниця? Вона дослідила всі можливі варіанти, та все одно зберігає титул Міс Прикутість Америки. Крім того, їй хотілося в солодке забуття — та ні, вона жадала його, наче торчок наркотику. Тоді за мить до відключки думка, проста і страшенно пряма, розпалила її розгублений дрейфуючий розум так, що він засвітився, наче сигнальна ракета.

Крем для обличчя. Баночка крему для обличчя на полиці над головою.

«Не мани себе надіями, Джессі. Це буде страшна помилка. Якщо він не звалився з полиці, коли ти її нахиляла, то, мабуть, скотився туди, де в тебе навіть наймізернішого шансу нема його дістати. Тому не мани себе надіями».

Річ у тім, що вона не могла не манити себе, бо якщо крем досі на полиці й у межах досяжності, він може допомогти вислизнути бодай однією рукою. А то й обома, хоча Джессі не думала, що це необхідно. Якщо їй вдасться висмикнути одну руку з браслета, вона зможе встати з ліжка, а якщо встане з ліжка, то, мабуть, усе решта також вдасться.

«То ж просто пластмасова баночка зі зразком крему, які поштою розсилають, Джессі. Вона точно скотилася на підлогу».

Але ні. Повернувши голову ліворуч, наскільки була здатна, не викручуючи шию з суглобів, Джессі побачила темно-синю балабушку на самому краю периферичного зору.