— От чого ти мав прийти саме зараз, мразь? — запитала вона колишнього Принца, і щось у її скрипучому смертоносному голосі змусило тварину спинитися й глянути на Джессі з обережністю, до якої не могли призвести жодні її крики й погрози. — От чого тепер, шляк би тебе трафив? Чого
Бродяга вирішив, що сука-господар, мабуть, досі не несе загрози, хоч у її голосі й прозирають гострі краї, але все одно обачно позирав на неї, підступаючи до запасів м’яса. Краще бути обачним. Собака значно постраждав, поки вивчав цю просту науку, і її він забуде не скоро, та й це буде нелегко — краще завжди бути обачним.
Він востаннє зиркнув на неї ясними відчайдушними очима, перш ніж опустити голову, вхопити Джералдів рятувальний круг із жиру й відірвати від нього значний кусник. Споглядати це видовище Джессі було неприємно, але воно ще не найгірше. Найгірше ж — це хмара мух, що здійнялася з цього місця годування й гніздування, коли пес зімкнув зуби і смикнув. Їхнє заколисливе дзижчання завершило процес руйнування якоїсь життєво необхідної, орієнтованої на виживання частини Джессі, що стосувалася як надії, так і серця.
Собака відступив, делікатно, ніби танцюрист у фільмі-мюзиклі, настовбурчивши вуха, з м’ясом, що звисало йому зі щелеп. Тоді обернувся й квапливо чкурнув із кімнати. Мухи почали діяльність із переселення ще до того, як пес зник з виду. Джессі відкинула голову на поперечні махагонієві дошки й зімкнула очі. Вона знов почала молитися, але цього разу не про втечу. Цього разу вона молила, щоб Бог забрав її швидко й милостиво, до того як зайде сонце і повернеться блідолиций чужинець.
Наступні чотири години були найгіршими в житті Джессі Берлінґейм. Спазми м’язів ставали дедалі частішими й сильнішими, але не через внутрішньом’язовий біль час між одинадцятою і третьою годинами був настільки жахливий. Це було через уперту мерзенну відмову розуму припинити триматися за свідомість і відправитися в темряву. У школі вона читала «Серце виказало» По, але тільки тепер усвідомила справжній жах вступних рядків: «Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний?»[62]
Божевілля принесло б полегшу, але божевілля не приходило. Як і сон. Схоже, смерть прийде скоріше за них обох, а темрява — й поготів. Джессі могла просто лежати на ліжку, існуючи в похмурій оливково-сірій реальності, час від часу здригаючись від пронизливих вульгарних ударів болю, коли спазмувало м’язи. Її турбували ці спазми, а також жахливий обридлий глузд, але все решта — не особливо. Очевидно, що світ за межами цієї кімнати втратив для неї будь-яке реальне значення. Узагалі, Джессі почала серйозно замислюватися, що за межами кімнати й не існує ніякого світу, що всі люди, які колись його наповнювали, повернулися в якийсь екзистенційний кабінет відділу відбору кіноакторів, а весь ландшафт спакували геть, ніби сценічні декорації після якоїсь вистави театрального гуртка в коледжі, які Рут так любила.
Час був ніби холодне море, у якому повільно, наче незграбний, неоковирний криголам, сунув її розум. Фантомами з’являлись і зникали голоси. Більшість говорила в неї в голові, але якийсь час Нора Калліґан спілкувалася з нею з ванної, а ще в якийсь момент Джессі вела розмову з матір’ю, яка начебто кралася коридором. Мати прийшла повідомити їй, що Джессі нізащо не потрапила б у таку халепу, якби краще вибирала собі одяг. «Якби мені п’ятака за кожну комбінацію, яку я діставала з кутка й вивертала правильним боком, — казала мама, — я б собі вже “Клівленд Ґаз Воркс” купила». Це була в її мами улюблена приказка, і тепер Джессі зрозуміла, що ніхто не питав, навіщо їй здався «Клівленд Ґаз Воркс».
Вона продовжувала виснажено виконувати вправи, крутячи невидимі педалі в повітрі й смикаючи вгору-вниз руками, наскільки дозволяли наручники — і власні звислі руки. Джессі робила це вже не для того, щоб готувати тіло до втечі, коли нарешті з’явиться правильна можливість, бо зрештою вона зрозуміла, серцем і головою, що більше можливостей нема. Баночка крему була останньою. Тепер вона робить ці вправи лише тому, що рухи наче трохи полегшують спазми.
Попри ці вправи, вона відчувала, як прохолода заповзає в ноги й руки, крижаною кіркою осідає на шкірі, а тоді починає проникати в глибину. Це було зовсім не схоже на відчуття заспаності, з яким вона прокинулася вранці. Радше на обмороження, яке в неї колись трапилося після тривалого лижного кросу, коли ще була підліткою: зловісні сірі плями на тильному боці однієї долоні й на шкірі литки, де ногу не покривали лосини, мертві плями, що здавалися непідвладними навіть палкому жару від каміна. Джессі припускала, що це коцюбіння врешті-решт перевершить спазми й смерть виявиться досить милосердною — ніби заснути в кучугурі, — але воно підступало занадто повільно.
