Элементал отличается от человека только тем, что имеет не одну душу, а несколько. Приключенческий авантюрный роман, написанный на хорошо известных автору документальных фактах, демонстрирует такое мистическое перевоплощение. Боец элитного подразделения французского иностранного легиона Анри Дюшан получает опасное тайное задание — переправить во Францию дочку одного из чеченских генералов, которая стала мишенью для российских спецслужб. Это задание досталось ему совсем не случайно. Он знает Чечню.В прошлом, его — студента-отличника факультета романо-германской филологии исключили из университета за участие в патриотической организации, где изучали боевые искусства. После армии парень в первую очередь пытается найти свою девушку Асю, но, по словам друзей, она изменила ему и, влюбившись в чеченца Бислана, поехала за ним на Кавказ. Он принимает решение ехать в Чечню, чтобы найти её. Парень стает бойцом одного из чеченских командиров, и в конце концов убеждается в измене той единственной, кому он мог доверять.Прошли годы и теперь его имя Анри Дюшан. Он получает задание, выполнив которое, получит полмиллиона франков. Как представитель Красного Креста Дюшан попадает в Чечню. Он находит нужных людей и едет за девушкой по имени Хеда. Они опаздывают. Хеду уже увезли в Россию. В ходе операции по освобождению заложницы, среди агентов Федеральной службы безопасности России Дюшан узнает Асю... Хеду удается освободить. В убежище в центре Москвы, где они только вдвоем, в атмосфере страха и постоянногонапряжения (теперь им приходится прятаться и от чужих и жаждущих награды «своих») между ними вспыхивает безудержная страсть. Вопреки всем непредвиденным обстоятельствам и осложнениям миссия будет выполнена. Но о том, чем на самом деле было это задание, и какую роль в нем сыграла его Хеда, Дюшан узнает в последний момент...
Початок цієї темної історії я люблю нази вати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі «Поглинач змій».
Взагалі то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справж нім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я «випустив джина із пляшки» і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.
На початку травня, коли наш Леґіон святкує свою найбільшу перемогу «Камерун», тут ого лошують день відчинених дверей, і недоступна територія псів війни перетворюється на про хідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, жур налюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянку ватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись «відчиненими дверима», затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону*.
____________
* Підрозділ Французького іноземного легіону чисельністю 50 чоловік.
Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старо винний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я роздивився на зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпа шілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.
Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього вия вилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Видно, він уже хильнув не мен ше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було почепити ковіньку.
Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла - пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вби рала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змі нюється сумне дерево Молукських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливости позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на авто маті, який випльовував нам безкоштовні пре зервативи.
- А це правда, що вам заборонено одружуватися? - зі щирою цікавістю запитала вона.
- Авжеж, вісім років.
- Вісім ро-о-о-о-оків?
- Дрібниця, - сказав я. - Почекаєш?
- Звичайно. - Ніколь охоче приставала на будь яку гру. - Подумаєш, якихось вісім років.
Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?
- А мені буде… Ідеальний час для одру ження.
- Ти чудо, - вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука - млосно лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.
Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.
- А це правда, що ви їсте змій? - спитала вона.
- Брехня, - сказав я. - Ми їмо жіночі серця.
Чи принаймні бичачі яйця.
- О! - засміялась вона. - А чим запиваєте?
- Дощем.
- Дощем? - Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молукських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.
Отоді то все й зіпсував Марек, бо від заз дрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.
- Де ти підчепив цю рябу кобилу? - спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.
Може, ще все обійшлося б, але, правду ка жучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного.
Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося леґендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого неґра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.
А в барі мене найдужче зачепило за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте від чула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.
- У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі, - стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але йому не дійшло.
- Що ти сказа а ав? Ану повтори!
- Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.
- Ти, салоїд! - він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще недопиту пляшку із джином.
