Ясно лише одне: випадково це не могло трапитись. (Це все одне, зауважив якось дотепник, якби ураган, що пронісся над звалищем, з деталей розібраного «Боїнга» вмить зібрав новий «Боїнг»).
Навіть сам Енгельс, людина далека від Бога, один з творців та засновників марксизму, і той змушений був ствердити, що «природа створила людину, щоб пізнати саму себе».
Себто, що це не випадковий, а цілеспрямованими акт. Ура! Ура, пане Енгельсе! Адже в такому разі доводиться визнати, що природа розумна. А що таке розумна природа, як не Бог, не Творець Вседержатель, тільки названий іншими словами?!.
І все ж звідтоді таємниця з’яви Хомо сапієнса на планеті Земля не просунулася вперед, хоч і має переконливі докази і факти. А все тому, що одні, як і раніше, вірять у Бога і переконані, що саме Бог створив людину по образу своєму і подобію, інші, дарвіністи та іже з ними, що людина все ж таки походить від мавпи. Внаслідок еволюційного процесу.
Гм… Кожен в міру своєї уяви і знань та світогляду по-своєму (має на те право) уявляє своїх предків — як Боже творіння чи як таких, що походять від мавп.
Але є ще й третя категорія, яка все ще гадає: так від кого ж врешті-решт (чи за допомогою кого, чого) походять люди?
Себто віз поки що й нині там, хоч візничі його — Лебідь, Рак та Щука — і тягнуть, намагаються його тягти, але кожен у свій бік. І кожен терпить крах, хоч всі ми — є синами, далекими— предалекими потомками праматері нашої Єви!
Шкода, що не всі її визнають за свою праматір. А пора вже, ой пора!
Вже й генетики вийшли на Єву, а ми — принаймні, частина з нас — все ще шукаємо своїх предків серед мавп.
У кожного народу, що був чи й нині сущий, своє уявлення, розуміння і сприйняття смерті. І в той же час у чомусь вони тотожні і спільні, адже всі ми живемо на одній планеті і доля у нас навзагал одна. Всі ми смертні — від царя до раба, від генія людства до нікому не відомого пастуха чи селянина-орача. Від злочинця до святенника.
Носії месопотамської (месопотамську беремо як приклад) культури вважали смерть правомірною. І в той же час — як зло, як вищу кару людині. Древні месопотамці, які, до слова, всі щезли з цього світу, ще на зорі людства, шість чи й усі десять тисяч років тому, задавали собі гірке запитання: чому людина мусить бути покарана смертю, якщо вона не зробила нічого поганого? (У щасливе потойбічне життя мешканці Двуріччя не вірили, навіть їхні праведники!).
В епосі про шумерського героя Гільгамеша (початок II тис до н. е.) є такі рядки:
Сказання про Гільгамеша збереглося на глиняних табличках. Вже й тоді людство шукало безсмертя. Іншими словами — спасіння від смерті. А втім, воно, людство, шукало безсмертя завжди. Шукає й нині. Шукатиме й завтра-позавтра — надто тяжко змиритися з конечністю буття в цьому світі. Та і який вік людський — всього нічого. А людству хотілося — споконвіку хотілося, — більшого. Чи не вічності.
Отож, Гільгамеш…
Представник шумерської цивілізації — найдревнішої на планеті Земля. Вчені гадають, що це — реальна історична особа. Принаймні, його ім’я збереглося у списку найдавніших царів Шумера. Правив Гільгамеш — ім’я його буцімто означає «предок-герой» — у місті Урук. На сьогодні на численних глиняних табличках існує кілька варіантів епосу про Гільгамеша — один з них, що є найдавнішим твором давньосхідної літератури, має назву «Про того, який все бачив».
Його пригоди та боротьба, мандри і злигодні базувалися на постулаті, що виражений одним рядком:
«Якщо впаду я — залишу ім’я».
Він його і залишив.
Отож, Гільгамеш подався на пошуки безсмертя. Після тяжких мандрів, сутичок, злигоднів і пригод дістався він нарешті кінця світу. І побачив там
чарівний сад, там листя на деревах з лазурита — синього, блакитного, зеленкуватого, а плоди з сердоліка — червоного, жовтого, помаранчевого…
А за садом розкинулося безкрає море, вічно застигле море Смерті. Над тим морем, на крутому урвищі в хижці жила володарка тамтешніх країв на ймення Сідурі.
— Ти хто такий, мандрівниче? Чого ти шукаєш і чого прибув на край світу до моря Смерті? — поспитала вона прибульця. — Давним давно не бачила я тут двоногих, духу людського не чула.
Гільгамеш відповів хто він такий, сказав, що прибув на край світу в пошуках безсмертя. Де його не шукав — немає ніде безсмертя. Може воно є на краю світу?
— Яке вічне життя? — подивувалася тамтешня володарка. — Чоловіче, схаменися! На кінці світу є лише смерть — тут її володіння.
І так ще йому відповіла:
— Що ж мені тепер робити? — запечалився прибулець.
