У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому давньому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Хіба що квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу — конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів. З цим не узгоджувалася п’єзоелектрична батарея старого супутника.
Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловому рухові у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча рушійна система супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл сфокусованого світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна—неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні, за енергетичною камерою, знайшли розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше.
Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за більш сприятливих обставин. Може, це нині мертве судно містило в собі генератор нестійких надважких ядер? Аномалонів? Навіщо? Коли б то була безлюдна дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, скоріше, надпровідниками.
Найдивнішими видавалися малі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше проводи були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до якого звернулися по допомогу, як до хіміка, визнав, що це наслідки діяльності багатомолекулярних молекул. Йому пощастило чимало їх ізолювати. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували виключно надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються в нитки надпровідної сполуки ніобію, що були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно; Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Чому? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники в космічний простір.
Отож напрошувалася думка про саботаж під час будівництва цих приладів. Припущення було, щоправда, надто ризиковане. В такому разі належало шукати конфлікт. Результат зіткнення протилежних» інтересів? Але, на думку декого з астронавтів, ця концепція відгонила антропо.центричним шовінізмом.
Чи не могла це й справді бути хвороба апаратури на молекулярному рівні? Щось на зразок раку? Хімік Ротмонт виключав таку можливість для першого, старого супутника-черепахи, який здавався був декому нічним метеликом. Щодо другого Ротмонт не міг цього твердити з такою ж певністю.
’Хоча астронавти й не розуміли призначення обох космічних апаратів, технічний прогрес, який відбувся в період між будівництвом першого й другого супутника, впадав у вічі. Попри це «еровіруси» знайшли собі поживу в обох апаратах.
Дійшовши цього висновку, Ротмонт стояв і далі на сноєму. Мікроелектронне обстеження проб, узятих із супутників, відбулося швлдко, бо тим зайнявся аналізатор під контролем ҐОДа. Якби не таке прискорення, для цієї некрогістології не вистачило б і року. Результати свідчили: певні елементи впійманих приладів набули своєрідного імунітету на каталітичне травлення, наче живі організми.
В уяві астронавтів уже повставала картина вірусної війни, що велася без солдатів, гармат, бомб; війни, в якій особливо точною таємною зброєю є напівкристалічні псевдоферменти. Та, як це трапляється нри наполегливих дослідженнях, замість того, щоб спрощуватись, проблема дедалі дужче ускладнювалася.
