Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір'я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам'ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.
– Сильний наш Циган, – сказав тоді малий Арсен.
– Не в силі справа, – відповів батько. – Глянь-но сюди – бачиш? – І показав обривок ланцюга.
Арсен був вражений. Ланки ланцюга в місцях з'єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.
– Чи ти ба! – здивувався тоді він. – Таке міцне залізо – а перетерлося…
– Час і залізо переїдає, сину, – відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.
В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає і залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:
– Уставайте! Та вставайте ж! Годі спати, холера б вас не побрала!
– Що трапилось, Арсене? Сніданок дають? – очамріло спитав Спихальський. – Але ще ж рано, псякрев!
Звенигора затулив йому рота.
– Тс-с-с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?
– Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба чоловіка розколошкати серед ночі? -розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.
– Нишкни, пане Мартине! – прошепотів з кутка Роман. – Дай послухати! Кажи, Арсене!
Звенигора нахилився, прошепотів:
– Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!
І Роман, і Спихальський схопили Звенигору за руки.
– Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?
– Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку – залізо об залізо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами. могли б легко розірвати?
– Ланцюг перетерти? – розчаровано прошепотів Спихальський. – О матка боска!
– Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?
Спихальський промовчав.
А Роман, напираючи по-тульському на «а», швидко заговорив:
– Іншого виходу у нас справді нема! І чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати – буду до самого ранку працювати! Та ще як! І самого чорта перетру!.. А наступну ніч Звенигора, а там – ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?
– Діло кажеш, Романе, – схвалив Звенигора. – Працюватимемо тільки вночі.
– Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? – спитав Спихальський. – Чей же не кошачі очі маємо?
– Е, якби тільки ця перешкода була найважча, – промовив Звенигора. – Зав'яжемо на сусідній ланці стьожку якусь – от і мітка! – Й одірвав від шаровар вузьку смужку.
Минуло літо. Непомітно прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, – натомість дедалі частіше схоплювалися пінисті буруни, і важкі бризки залітали на палубу до гребців.
Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали – аж надривалися.
«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Росії та України під Чигирином, і 150-тисячне військо великого візира Ібрагіма-паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем – силою невільницьких рук.
Назад везли поранених, награбоване на Україні багатство та ясир – живий товар.
З кінця літа, коли Ібрагім-паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.
Невільникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.
