Нарешті, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям підняв важке огрядне тіло, відсапнув, ніби здерся на високу гору.
– Великий візире, сили війська вичерпалися. Ні підкопи, ні міни, ні апроші, ні безперервний обстріл з гармат, ні бої на самих стінах – ніщо не допомогло синам Магомета взяти обложене місто. Ми відчуваємо нестачу в усьому: мало хліба, обмаль пороху, лише на один-два штурми – бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих і поранених!
– Чого ж хоче Кур-паша? – спитав візир.
– Почесного відступу.
– Такого, як минулого року? Тоді ми почесне відступили…
Хан Мюрад-Гірей гарячкове схопився з місця. Злісно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима.
– Великий візире, славні і мужні воїни Магомета, достойність віри і держави нашої, а також честь уряду падишаха вимагають від нас одного – перемоги!.. Я пам'ятаю, як торік, майже в цей саме час і на цьому ж місці, мій попередник хан Селім-Гірей на нараді в Ібрагіма-паші казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет-паша і Кур-паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: «Військо ісламське, що перебуває в таборі і в окопах, не може вистояти зараз проти невірних. Якщо облога міста затягнеться ще на днів два, то і переможне воїнство, і снаряди, і гармати наші – все загине, і ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливіше і найкраще буде, якщо ми виведемо з окопів військо, витягнемо гармати та й підемо собі прямо по рятівному шляху відступу…» Хіба не те ж сьогодні кажуть славні паші? Але я вас запитую: де зараз хан Селім-Гірей і візир Ібрагім-паша?
Всі мовчали, понуривши голови, опустивши очі в землю. Хан нагадав їм про важку і незавидну долю торішніх полководців.
А хан говорив далі, все більше розпалюючись:
– Вони в ганьбі і неславі, як раби, кинуті на безлюдний острів… Позбавлені багатства, чинів і заслуг, конають у голоді і загальному презирстві… Невже і вам, паші, хочеться такої ж долі?.. Ні, я не хочу! Мої воїни готові і завтра, і післязавтра, і скільки потрібно буде нести тяготи війни і добитися славної перемоги!.. Хай поможе нам аллах!
Слова хана справили велике враження на всіх. Тепер уже ніхто не наважувався подати голос за почесний відступ. Усі мовчали.
Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров'янилися в перснях рубіни, стукнув по блискучому ефесу шаблі.
– Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..
Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічне падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара Мустафа, пам'ятаючи про гірку долю Ібрагіма-паші, бажав перемоги. Перемоги за всяку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні, – це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для нього – про власне життя і власний добробут. А тут – паші знали – у візира двох думок не було… Більше того, візир знав, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.
– Я хотів би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гірею, – промовив після паузи візир, – чи твої нукери привезли сина Ромодана-паші з Бахчисарая, чи ні?
– Привезли, великий візире.
– Хай приведуть його до мене!.. А зараз – усі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам аллах!
Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.
Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Звенигори похрускував свіжий сувій паперу – Сірків лист гетьману.
Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней, у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Звенигора віз його в Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.
Всюди виднілися сліди турецько-татарської навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекуди – людські трупи. Здичавілі собаки вили по-вовчому, ховаючись у сухих бур'янах.
Звенигора вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз'їзди.
Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.
– Турки! -ще здалеку крикнув він. -Мчать сюдиі
Звенигора зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! І все ж…
– Уперед! – крикнув стривожено.
