— Играй! — повторив Мічугін і полоснув нагайкою по руках Гандзюка, наче хотів загнуздати його коло вікна, щоб смикнути назад і звалити додолу.
Гармонія грала... Духленков підскочив до Василя, ударив прикладом гвинтівки і звалив парубка на коліна.
Нагайка з кінця в кінець рвала тіло шматками.
Карпо Смолярчук забігав з усіх боків, щоб хоч раз копнути чоботом Гандзюка або вицілити йому важкими підковами в зуби, але йому не щастило цього зробити: над скривавленим Василем, розпластаним на підлозі, стояв запінений Мічугін і, не підпускаючи нікого, бив на всю силу руки і вигукував раз у раз:
— Я сам! Я сам! Я с кровью вышибу из него «грабь награбленное»... Я покажу, как нужно говорить правду!
— Я вкрав! Я вкрав! Сам украв... — заюшений кров’ю, говорить Гандзюк і пробує звестися на руку. Падає.
Зітхнувши, як після важкої роботи, штабс-капітан Мічугін сідає на стільця, нахиляється до Гандзюка і тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, хитає головою на Василеві слова:
— Я знаю, голубчик милай... Больше твоего знаю... Гармонию ведь хотели купить? Да? Ну говори же, не бойся!
Він знову підводиться, знову втрачає свій спокій і, скаженіючи від злоби, гукає:
— Почему, почему, я спрашиваю тебя, ты лжешь офицеру русской армии! Почему? Духленков!
— Слушаю, ваше высокобла...
— Приведи второго гада!
— ...Я, милай, вышибу из тебя «грабь награбленное»... — тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, говорить Мічугін до Василя.
«Або все, або нічого...» — сплили Гандзюкові слова сухорлявого червоноармійця.
Як і раніше, сидів на табуретці, але не пам’ятав уже, чи сам сів, чи підвели й посадили. Голова чубата, розрубана нагайкою над лобом, важко схилилася долу — до болю хотів випити хоч краплину води. Аж пальцями провів по губах, ніколи в жнива не хотів так пити, як зараз; губи спухли Василеві, а тіло обважніло, і біль у найменшій цяточці тіла такий великий, що трудно поворухнутися... Чує Гандзюк:
— Обидва, можна сказать, налицьо! — з радістю й піднесенням вигукнув Карпо Смолярчук.
Але його несподівано осік поручик:
— Кто здесь старший? — запитав. — Откуда у тебя большевистское панибратство? Казаковать у повстанцев заразились, сволочи?!
Зашаткував словами Смолярчук, виправдувався:
— Я к слову, примєрно... Привели, значить, хторого...
Гришка дивиться на брата, як дивляться на мертвого, що його безмірно любили були за життя. Він боїться, що от-от упаде коло табуретки на коліна, як коло труни, і заридає... Тіло на Василеві — він сидить голий до пояса — взялося кривавим холодцем.
— Итак, Гандзюк, — тихо, ледве чути Василеві, говорить штабс-капітан. — Мы уже установили один факт: просо у Смолярчука взял ты! Прекрасно.
Він посміхнувся до поручика гвардії, говорив далі:
— Нас интересует другой факт — художественная, так сказать, сторона этой кражи: для какой цели ты уворовал?
Зовсім не чути Василевого голосу, він харчить одно тільки слово:
— Їсти-и...
— «Їсти?» — здивовано перепитує Мічугін. — Умно придумал! А может, тебя, голубчик, красные научили? Признавайся, не стесняйся!
— Я сам крав...
— Григорий Гандзюк! — гукає Мічугін і підходить близенько до Гришки. — Для какой цели уворовал Василий просо? Признавайся!
І він високо підняв у руці дротянку, але не вдарив, а чекав на відповідь.
Гришка, переступаючи з ноги на ногу, дивиться у вічі братові, схлипує і, захлинаючись сльозами, каже:
— На гармонію... А пудів два, думали, на кашу буде.
Гармоніст сміється з Гришиної відповіді; він перестав уже грати і, зацікавлений, пильно стежить за канвою штабс-капітанових запитань.
— Гандзюку — музыки, песен и женщин? — вигукує скаженілим голосом Мічугін. — А потом — каши...
Гармоніст, наче хто його підстьобнув, горластими басами розправив збрижені міхи:
на всі голосники заливається гармонія. Гармоніст приспівує, головою крутить і язиком прицмокує слова, щоб усі бачили й чули, який великий майстер з телеграфіста далекої Мурманської залізниці...
І дротянка вдруге затанцювала на Василевій спині.
Роз’ятрені рани запекли й защеміли з нелюдським болем; Гандзюк не витримав його і закричав на всю канцелярію з такою страшною силою, що Гришка упав від того крику додолу.
— Убийте! Застрельте! Застрельте мене, — звертався він до поручика гвардії, що здавався йому найстаршим у своїх великих, золотом шитих, погонах з орлами.
Гармонія захлинулась і стихла: гармоніст з далекої Мурманської залізниці ніколи ще не чув такого страшного крику людини.
Гришка плазував навколішки перед штабс-капітаном — гарячі й рясні сльози летіли йому з очей на блискучі офіцерські чоботи, а він усе ридав і благав:
— Не вбивайте його! Мене краще розстріляйте... Або хай вони шаблею зарубають... — і показав на стіл своїм маленьким, дитячим кулачком.
Поручик гвардії з огидою сплюнув на підлогу і сховав свою блискучу шаблю у піхви.
— ...То я... я просив його за гармонію, — не вгамовувався Гришка.
— Гармонь, Мичугин, виновата! — промовив поручик і встав, позіхаючи, з-за столу. — Скоти. Довольно, оставь!
