Штабс-капітан Мічугін підняв з підлоги клапоть Василевої сорочки і стер кров з нагайки аж до вплетеної на кінці кулі...
— Духленков, жида-а давай сюда!
— Арончика! — додав поручик.
Унтер-офіцери прокашлялися, голосно загомоніли; вони товстими пальцями доставали дорогі папіроси з білої коробки, яку тримав у руці Карпо Смолярчук і щедро частував з неї усіх.
Ранок зустріли Гандзюки ще в мурованій школі.
З вікна видно було Гришці, як метушився базар і тікали кінні селяни: денікінці мобілізували коні. Коло волості, як і вчора, стояли довгі валки підвід, навантажених військовим майном і солдатами.
Гришка сп’явся на широку лутку вікна і довго дививсь на метушливий базар: перед вікнами школи стояли гончарі з посудом. Жінки й молодиці, торгуючи той посуд, тихо дзвонили глечиками, мисками й макітрами.
Василь сидів на підлозі, схиливши до стіни голову: куняв. Вони цілу ніч не спали...
П’ять чоловік, розповідали червоноармійці, не повернулися з допиту. Їх розстріляли десь під кручами, за церквою; а сухорлявого єврея нібито зарубав шаблею сам штабс-капітан Мічугін... Отака страшна була ніч!
Аж стіни побризкані й покроплені кров’ю у канцелярії.
Нікого з піївчан не бачить Гришка коло гончарів — усе чужі, з далеких сіл люди...
Одломив собі шматок паляниці і жував його знічев’я.
«Може, Василеві дати?»
Повз блискучі, полив’яні горшки й миски майнула знайома Гришці постать: Галька.
У довгій, ніби вона прилипла на стегнах, спідниці, у рябенькій, зеленими горошинами засіяній кохті і в шапочці — бриль, сказати, так ні, бо крис немає...
«Куди це вона так вирядилася? — дивується Гришка. — Невже до них, що раз у раз сварилися були, прийшла?»
Він зрадів: дивиться Галька на вікна, а в руках у неї — біла косиночка: передачу принесла.
Гришка підбіг до Василя й тихо, винувато торкнув його за руку:
— Галька наша до волості пішла...
— Га?
Василь злякано кинувся: він знемігся й заснув.
— Галька, кажу, пішла до волості, — вдруге сказав Гришка.
І страшне, аж чорне якесь од синяків обличчя раптом просвітліло. Очі засвітилися Василеві тихою, невисловленою радістю; він метко підвівся на ноги, простер спухлі очі, кинувшися до вікна.
Нема вже під вікнами Гальки: вона стоїть, бачить Василь, коло ганку, з поручиком чорнявим говорить.
Схилила, видно хлопцям, голову Галька, зашарілася, як півонія та... Офіцер хитає головою, ніби журить і докоряє Гальці; ось він витяг срібного портсигара, стукає довгим мундштуком папіроси і сміється до дівчини ласкаво-ласкаво... Поручикові гвардії сподобалася ця покоївка панська!
Пильно-пильно дивиться він у Гальчині великі сині очі... Кинув цигарку на землю, не докуривши: пішли обоє на ганок, до волості.
На порозі, видно було Гришці, на Гальчине плече лягла юнка, маленька рука, зодягнена в білу рукавичку... Сестра оглянулася, повела плечем ще й начосами над лобом тріпнула!
Василь стояв коло вікна із заплющеними очима; йому здавалося, ніби очі всіх людей, що товпляться на базарі, звернені до ганку, куди пішла їхня Галька!
Нічого не сказав Гришці, а мовчки сів на своє старе місце і, охопивши голову руками, горів: і на обличчі, і так — у мислях.
На підлозі жахались зо сну помордовані й побиті за ніч полонені: усе просилися, щоб їх не били більше... А деяким, мабуть, снилися бої: «Братцы, в тылу кавалерия!..» — так говорив орловчанин, що лежав був поруч Василя.
«...Правду казав йому сухорлявий, — верзлося Василеві, — тільки ні до чого вона тепер...»
Пекучий жаль був за Гришку: чи витримає він тюрму? Та й невідомо ще було, куди, до якої тюрми поженуть їх? Червоноармійці казали Гандзюкові, що більшовики знову захоплять Пії... Десь коло залізниці стоїть нібито ціла армія. Згадав Смолярчука і важко, схлипнувши, зітхнув.
На порозі, як мара якась, стояв гармоніст у ластовинні; його обличчя — над усі інші — запам’ятав собі сю ніч Василь!
— Ну, орлы мокрые, летите! — звернувся він до здивованого Гандзюка. — Чего смотришь? Катитесь оба, пока Мичугин не пришел! Кашевары!..
Він вивів за двері обох Гандзюків; хлопці самі собі не вірили, що з ними діється, бо тільки на вулиці, коло полив’яного посуду, підморгнув їм гармоніст і на мигах пальцями показав... Сміявся, приказуючи:
— ...Не забудьте сестренке поблагодарить!..
На базарі Василь одразу повернув у глуху вулицю. Гришка хотів був затриматися, — просто побродити по базару, — чого їм тепер поспішати додому?
Правда, у Василя обличчя синьо-сизе якесь і спухле, а сам він згорбився, змарнів і постарішав; але все те, мислить Гришка, минулося, вони — на волі. Справді, чого їм, на злість Смолярчукові, не пройтися поміж рядами? Зустрінуть когось з піївчан, погомонять.
— Треба Гальку підождати... От молодець вона, правда? — говорить Гришка до брата. — Що то значить городська, га? Поговорила з тим чортом у золотих наритниках, а ми вже й дома!
Василеві болісно скривилося обличчя, аж руку на лоба поклав; не дивився Гришці в очі, а суворо, різко так, наче на Смолярчуковому просищі:
— Не туркоти, ради Бога! Бистріше іди...
