Гессі не розуміла, як таке могло статися. Генріка лежала в ліжку, бліда, аж посіріла, очі її безтямно блукали по стіні, наче вона обмальовувала поглядом візерунки на шпалерах з рожевим і золотим — її улюбленими кольорами в дитинстві.
— Генрі… — Гессі присіла на край ліжка. — Генрі, я приїхала! Це я, Гестія.
Сестра не відповіла.
— Вона нічого не казала відучора. — Пані Моррінда змінила марлеву пов’язку із заспокійливими травами на чолі Генріки, проте та навіть не поворухнулась. Тільки її погляд повільно блукав по стіні.
Гессі стиснула руку сестри, а тоді вийшла в коридор, де на неї очікувала матінка.
— Що з Генрі? І чого ви написали, що вона мало не вмирає? Я так перелякалась! Ледь устигла на потяг!
— Оце не було чого їхати аж до Фіолле. — Матінка спохмурніла, але тоді, вже примирливо, докинула: — Ми тут і самі перелякались. Генрі зовсім раптово заслабла, майже перестала їсти й узагалі реагувати на будь-що. Лікар казав, що все з нею гаразд. Тобто вона просто надумала собі щось і чи то ображається, чи що. Стрес, бачте, великий.
— Отак ображається? — Гессі округлила очі. — На кого ж?
— На того…. На Олліша, на кого ж іще! — Матінка склала руки на грудях і пирхнула. — Не варто було дозволяти вам гуляти з ними. Усі ж знали, що та дружба ні до чого хорошого не приведе.
— І як її лікувати? — спитала Гессі вимогливо.
— Лікар вітамінів порадив. І заспокійливого. І щоб жодної тривоги… Що за рік! То ти хворієш, то Генріка! І в обох — бозна-що! Не могли б ви, як усі діти, підхоплювати застуду?
— Я постараюсь підхопити застуду, тільки-но вийде, — шепнула Гессі, щоб якось розвіяти атмосферу смутку, проте матінка жарту не зрозуміла.
Дівчина спустилася, схопила пальто з вішалки й вибігла надвір, на ходу застібаючи ґудзики. Розуміла, що треба якомога швидше дістатись до Оллішів.
— Гестіє? Гестіє, ти повернулась?
Наче за наказом магічної камери, Даррін покликав її, щойно дівчина дійшла до найпершого повороту. Прямував друг, судячи з усього, до їхнього будинку. Пояс його пальта розв’язався й висів за спиною. Але Даррін не міг його поправити, бо руки були зайняті пакунками в обгортковому папері.
— Даррі! — Дівчина відчула, що ноги слабнуть, тому просто обхопила його обома руками, вибиваючи з рук пакунки. І байдуже все, байдуже все, байдуже…
— Гессі? — Юнак вельми здивувався й погладив її по голові. — Так, я теж дуже радий, що ти повернулась. Власне, я до вас іду…
— Даррі, Генріка захворіла! — випалила Гестія. — І матінка певна, що через твого брата. Ти не знаєш, чи вони часом не сварились раптом Чи чого не сталося?
Даррін поклав руки їй на плечі.
— Ти тільки повернулася, так?
— Так. Щойно з потяга додому… Ну й тепер з дому.
— Морґін заручився з Олейн Тавіш. Тепер офіційно.
— Чому? — Гессі здалось, що їй заклало вуха.
— Бо нам потрібна допомога. — Даррін відвів погляд убік. — І тягти не було куди. Ми й так більш ніж півроку думали, як це все ліпше облаштувати. Мабуть, твоя сестра дізналася. Власне, я йшов до вас, щоб занести подарунки на свята. Мати відправила. І хотів передати Генріці вибачення від брата. Він вирішив, що ліпше йому не з’являтись їй на очі. Поки що.
— Правильно вирішив, — згодилась Гессі. — Краще йому того не бачити.
— Вона така зла?
— Вона хвора, Дарріне. І тобі ліпше теж зараз до нас не заходити. Вона справді хвора.
— Тоді пакунки…
— Залишимо поки що в цукерні. А тепер ходімо до центру, треба побалакати…
Увечері Гессі сподівалась помітити, що сестрі полегшало, проте Генріка, здавалось, і не поворухнулась. Вона мала хворобливий вигляд. Її червоні запалені повіки, помережані жилками, повільно опускались на стомлені очі й так само повільно злітали вгору, наче крила метелика з літнього парку.
— Генрі, ти ж чуєш мене? — спитала дівчина, присідаючи біля неї. — Скажи, що чуєш.
Генріка мовчала.
— Це не твоя провина. Їм потрібні гроші. Так було в усі часи. Ти не винна в тому, що так сталось…
«А я винна…»
— Так буває, Генрі. І якщо вже Морґін не розумів, що всі ці Тавіші, Дей Маари та інші — це просто… Ох, я не мала цього казати. Я мала сказати щось інше. Знаєш, Генрі, просто це нормально, мабуть, що ми закохуємось і наші серця тріпочуть, а потім усе розбивається. Це нормально. Знаєш, я теж була закохана, я була така закохана… Але це теж нічого… нічого не дало. Не все так, як ми хочемо, Генрі. Не все те щастя, що здається нам таким спочатку. І взагалі — ти будеш щасливою, Генрі. Може, для цього треба більше часу, ніж я думала. Але ти будеш щасливою. І ти, і Морґін. Навіть без магічної камери. Вибач, що я не спинила тебе. Вибач, що не порадила тобі замислитись, що не порадила поговорити з ним чесно й відверто. Вибач, що я дозволила, щоб це зламалось. Я… я хотіла щастя для всіх, Генрі. Для всіх. Але не змогла досягти цього. Будь ласка, заговори зі мною. Я збожеволію, якщо ти не повернешся. Тільки не після Аїдена.
Генріка кліпнула і подивилася просто на Гессі. Її пошерхлі губи, вкриті дрібними тріщинами із засохлою кров’ю, ворухнулись:
— Хто такий Аїден?
Наступного дня Гессі прокинулась на світанку і тихо, щоб не потурбувати нікого, пішла до річки.
