— Не думаю, що ми з вами ще коли-небудь зустрінемось. А тепер я б хотіла, щоб ви дали мені спокій, бо маю ще багато прочитати.
— А що ви шукаєте?
— Свого друга.
— А друг симпатичний?.. Гаразд-гаразд. Тільки не треба такого погляду, ніби вас занурили в січневе море вниз головою.
Доанна пирхнула. Красномовний незнайомець чимось їй сподобався. Попри те що зазвичай такі чоловіки дратували своєю нав’язливістю.
— Отож! — Він ляснув у долоні. — Я чого до вас причепився — знаєте? І навіть не тому, що ви чарівна, молода й самотня мандрівниця. Ні, не тому. Я на книжку подивився. А книжка, розумієте, то моя робота. Я написав її.
— Що ж, тоді ви вправний оповідач, — відповіла Доанна стримано. Вона не повірила.
— А ви бували раніше в Горасії?
— У глибокому дитинстві. Я росла вельми іпохондричним дитям, тому батьки не часто брали мене в мандри.
— А чи ви знаєте, що Горасія — велика? Тоді мушу вас повідомити, що ваша мандрівка може затягнутись, якщо не знатимете, що шукати.
— І що ж ви порадите мені? — ввічливо спитала Доанна.
— Містечко на півночі. Дельфи зветься. Там красиво. Якби я вирішив померти, то точно відправився б туди.
— Я не думаю, що в мого друга таке бажання.
— Я теж. Просто майте на увазі, що можна почати звідти.
— Ви думаєте, я прислухаюсь до випадкового зустрічного в потязі? — усміхнулась Доанна поблажливо.
— Так. — Незнайомець підвівся. — Адже ви — Доанна. А та Доанна, котру знаю я, — найсильніша чаклунка. Вона бачить непомітні для ока потаємні зв’язки, котрі сплітають усе в цьому світі в один осяйний клубок. І явно помітить, коли якась із цих ниточок — не така, якою має бути.
Очі чоловіка блиснули двома янтарними вогниками. Доанна всміхнулася ширше.
— Звичайно, шановний. Утім, це знання поки що не принесло мені нічого, крім болю.
— Хіба? Ти допомогла стільком людям… і не тільки. І далі це робиш. Просто зараз.
— А хто допоможе мені?
— А тобі це не потрібне, панно. Тобі вже не потрібна допомога.
Доанна
Доанна знайшла його на пристані. Він стояв, тримаючи руки за спиною. Сіре пальто тріпотіло на вітрі й здавалось надто легким для такої погоди. Хоча, можливо, він не відчував холоду, і це була просто формальність, щоб не виділятись на тлі перехожих, котрі сновигали ранковим узбережжям. Постава не змінилася зовсім, а волосся відросло й здавалося неохайним. Утім, йому личило, адже він належав до того типу вічно юних чоловіків, на котрих ніяк не падає лак віку.
— Таки правда, — шепнула вона зачудовано. — Пристань. «Кожен блукалець приходить на пристань». От і збулося. От я тут, і ти теж тут.
Він здригнувся, коли почув її голос. Тоді озирнувся. Лице його було освітлене сяйвом попри все, що йому довелося зазнати.
— Анно! — привітався першим.
— Полю.
— Я не очікував, що ми побачимося ще. — Він розкрив їй назустріч обійми, однак негайно опанував себе.
— Я теж не очікувала, проте в мене була певна думка… Я мовби відчувала, що тобі знадобиться допомога. Я помилилась?
Доанна роздивлялась його зі здивуванням. Ніяк не могла зрозуміти, що змінилось, але була певна, що таки змінилось. І дуже сильно. Котрась струна в ньому порвалась.
— Та ні, все так. — Він усміхнувся з болем. — Бачиш, я дотримався обіцянки. Гестія видужала. Щоправда, Аїд на мене трохи розізлився, бо вирішив, що то була моя робота… і що я до тебе клинці підбиваю.
— Ох. Роки минають, а Аїденові хоч би що! — Доанна всміхнулась у відповідь.
Це було зовсім не реально: стояти тут, говорити про Аїдена. Після того як про нього забули геть усі, крім Гестії.
Полі похитав головою.
— Ти безмежно чарівна. Тож я можу його зрозуміти.
— А я не дуже, але щосили стараюсь. То чому ж я за тебе так хвилювалась? Чому я відчувала таке сум’яття, що шукала будь-яку дрібку інформації про тебе, а потім зірвалась і поїхала під самі новорічні свята так далеко на південь, без точних координат або чогось певного — просто щоб якимось дивом знайти тебе?
— І диво відбулося.
— Як бачиш. Тож — чому? Куди ти зник, Полю?
Він сховав руки в кишені.
— Я пішов з Академії. І порвав усі зв’язки. Спочатку здійснив одну далеку мандрівку. Згодом жив тут у людській подобі, бо так було мало шансів мене знайти, якби шукали…
— Але ж ти казав, що не варто вам покидати стіни Академії. Що це… смертельно. Доки ви не навчитесь керувати собою.
— Це правда. Але я пішов. Так треба було, щоб знищити прокляття, котре наклали на Гестію.
— Воно в минулому. Ти можеш повертатись.
Поль похитав головою, ніби йому стало дуже смішно.
— Не можу я, Анно. Ти до мене добра, хай би що я вдіяв, бачать боги. Але в Академії дуже суворі правила. Вони не приймуть мене назад. А тут, біля моря, так гарно. Цілком відповідне місце для смерті.
Доанна спохмурніла.
— Але це навіть не смішно, Полю. Уяви, що буде з Гестією, якщо вона дізнається, що ти помер через неї. Та ні — навіть уяви, що вона просто дізнається, що ти помер.
— Вона ніколи про це не дізнається. Цього я і прагну.
— Я не згодна з тобою.
— Тоді ти дарма приїхала сюди. — Голос його став твердим і холодним.
