Гессі полностью

Тоді вона повільно підвелась і подивилась у дзеркало. У напівтемряві її лице здавалося зловісним і ніскільки не милим.

— Полі в біді, — сказала вона до свого відображення. — Полі сам-один, і він у біді, Аїдене!

Але Аїден не чув її.

Братові риси проступали крізь її власні, і все ж вона не була Аїденом Фаулі-Прейшером. Не була тим симпатичним, добрим і розумним юнаком, котрого всі любили й котрому все вдавалось.

Лише собою.

— Ох, це буде важко.

Дівчина спустилась до вечері й уважно роздивлялась батьків і сестру. Матінка видавалася невдоволеною, як завжди. Батько розгублено гортав сторінки записника, ніби не хотів підводити погляд. Генріка косилась у люстерко, оцінюючи нову пов’язку для волосся.

— Ви чудові, і я люблю вас, — сказала Гессі так голосно, як змогла.

Усі подивились на неї: Генріка зі здивуванням, матінка і батько просто стримано. Дівчина всміхнулась:

— Знаю, що ми не завжди ладимо, але ви справді чудові. Адже з вами я так довго була щаслива!

— Гестіє Амаліє, це дуже добре, що ти так думаєш, — відповіла матінка, — але якщо твоя запіканка вихолоне, то пані Моррінда її вже не розігріватиме.

— Звичайно, матінко! — Гессі з запалом взялась за сирну запіканку.

— Мабуть, ти добре погуляла з тим Оллішем, — хмикнула Генріка, не відриваючись від люстерка.

— О, звичайно, — погодилась Гессі. — Але далеко не так добре, як ти з тим Тавішем, правда?

Сестра зашарілася й задерла носа.

— Фрадер дуже вихований і приємний. Я навіть не думала раніше, що в нього такий чудовий характер.

— О, напевне. — Гессі ковтнула чаю. — А я давно вже помітила, що з Фрада будуть люди.

— Гестіє Амаліє, що за фамільярність?

— А що? Він мій друг.

Гессі тихенько розсміялася, бо вже уявила собі, як Генріка завтра допитуватиме молодого Тавіша про їхню дружбу і все таке. А хай не розслабляється цього разу!

— Дайте Гестії спокій, — утрутився батько. — Вона розумна дівчинка й може товаришувати, з ким захоче.

— Та певне. — Матінка зиркнула на батька важким поглядом спідлоба. — Тільки бачу, що цей Олліш учепився в неї, мов реп’ях. Хочуть обох синів прилаштувати до хороших домів, чи що… У мої часи це було небачено.

— Дорі, не кажи так, наче твої часи були так давно. — Батько стримано всміхнувся.

— Мамо, це не так. — Гессі й собі сховала усмішку, бо згадала про ще одну справу, котра на неї чекає.

Вона розуміла, що вони нічого не знають про неї, не знають про блакитноокого й навіть про Аїдена. І Даррін не знає. І ніхто в цілому світі. Хіба що, може, найсильніша чаклунка…

— Панно Доанно, це ж не була гра, правда? — Гессі сиділа на підвіконні в її кімнаті й безтурботно баламкала ногами, котрі не сягали підлоги. На душі — тепло й легко, як уже давно не було, а камера в руках знову додавала впевненості, хай і досі не працювала.

— Правда — це завжди двояка річ, — обережно відповіла Доанна, наносячи мазки на полотно. Вона давно не малювала, і рухи її від того здавалися ще обережнішими. — Кожен собі її трактує, як забажає.

— Але чесно… — Гессі зістрибнула з підвіконня. — Ви знаєте щось. Ви знали про мого брата, що він незвичайний. Знали про ту біляву дівчину… І тепер ви пам’ятаєте все, так?

— Та-ак, — протягла Доанна, і довга блакитна лінія прокреслила полотно. — Так, я пам’ятаю. Але що це змінює?

— Тоді скажіть лиш одне. Ви знаєте юнака з блакитними очима?

— Безліч. Деякі вельми наполегливо домагались моєї руки.

— Доанно, будь ласка… Я питаю лише про одного свого друга, — напосіла вона.

— Нічогісінько не знаю про твого друга. Але ось мій брат Поль… — Дівчина приклала палець до вуст. — Він зараз у Горасії, у Дельфах. І якби я шукала твого друга, то поїхала б саме туди.

— Ви… о боги, панно Доанно, ви бачили його! Ви бачили його, коли гостювали там?!

— Гестіє, люба моя, я зустрічала лише свого брата. — Доанна спокійно похитала головою й вивела кілька майже прозорих пелюсток на полотні.

— Розумієте, я маю його знайти, я мушу!

— Не думаю, що тобі варто це робити. — Доанна закусила кінчик пензля. — Бо це призведе до… — Вона затнулась, мовби щось не давало їй договорити, і впритул подивилась на Гессі.

Погляд Гессі впав ніби у два глибоких чорних озера, хоча очі Аїденової нареченої зазвичай були темно-зеленими, яскравими і красивими.

— Якщо я не знайду його, він помре. — Гессі схопила руки Доанни, вибивши з них пензель.

— Гестіє, хотіла б я справді знати, що тобі порадити. Та тільки, здається, у мене не вийде…

— У мене вийде. — Дівчина стиснула її руки міцніше. — Я певна щодо цього. Час, проведений у роздумах, приніс мені нарешті розуміння. У мене вийде все.

— Тоді повернися, будь ласка. І не дай йому зникнути.

— Звичайно. — Гессі підбігла до порога кімнати. — Нехай я не можу зробити щасливими всіх, зате точно знаю, що мені потрібне для щастя.

— А в новій п’єсі Гріммі дуже дивний фінал. Власне кажучи, мені не дуже сподобалось. Та якщо актори зможу добре передати всю ту драму…