Коли наступного ранку Гессі підійшла до вікна, їй здавалося, що ноги в неї — з найм’якішого суфле, котре зараз розтечеться по килиму. Проте підвіконня стало міцною опорою. Вона приклала чоло до шибки. Цього разу квітів не було. Але шибка приємно холодила. І на цьому спасибі.
Дівчина постояла так кілька секунд, а тоді глибоко вдихнула й хитнулась у бік столу. Камера стояла там само, де вона залишила її минулого разу. Червона лампочка згасла. Як добре!
Гессі поклала руки на кришку камери, ніби вірила, що дістане від неї трохи сил.
— Я чесно обіцяю їсти більше овочів, — шепнула вона сама до себе, бо вірила, що це може бути однією з причин її раптової слабкості. Принаймні пані Моррінда завжди казала, що недостатня кількість овочів у житті юних дівчаток робить їх худенькими, блідими й мало не прозорими. Пані Моррінда виросла на півночі, де колись давно був страшний голод. Тому тепер вона сердито відмахувалась від усіх фраз про моду на худорлявих, бліденьких і мало не прозорих дівчат, бо сама вважала, що їм найперше треба добре харчуватися й народжувати здорових дітей. А мода — річ, котра минає.
Проте насправді Гессі була більш ніж певна, що в її слабкості винна камера. Адже власник сказав: якщо забагато її використовувати, то й вона забиратиме багато. А Гессі фотографувала і тітку Фресію, і приїжджих пана Мартіана та Амрі з Ітеллі, і Генріку з Морґіном, і, трішки раніше, пані Олай. Не дивно, що це все потребувало багато сил!
Дівчина схилила голову й подивилась на себе у велике дзеркало. Утома загострила риси, зовсім як у…
Гессі притиснула руки до грудей. Із дзеркала, з-під лавини темного волосся, котре завивалось на кінчиках, на неї дивився зовсім юний милий Аїден. Тільки очі в неї були інакші, темніші, ніж у нього, великі й наївні, без лукавого вогню — той весь дістався Генріці. А проте в ранкових сутінках світ довкола здавався ще сірим. І очі — байдуже, темні чи смарагдові. Однаково — Аїденові.
