«Глиняні ноги» — третій роман із циклу «Варта» серії «Дискосвіт» Teppi Пратчетта.Міська варта розпочинає нове розслідування! Правителя Ветінарі намагаються отруїти, анк-морпоркські сірі кардинали знову марять відновленням королівської влади і «ліплять» собі короля — хоча так чи так для міста це невдала ідея. Тим часом в Анк-Морпорку одне за одним стаються таємничі вбивства, в яких чи не єдиною зачіпкою є сліди білої глини. Серед містян зростає невдоволення ґолемами — бездушними фігурами з випаленої глини, які виконують важку роботу. Чи дійсно вони — лише знаряддя в чиїхось руках, а чи мають власний — злий або добрий — умисел? Так ми стаємо свідками зародження потужного руху ґолемів: з малої іскри свідомості до тривалої і дуже поміркованої визвольної боротьби.
Стояла тепла весняна ніч; кулак загрюкав у двері з такою силою, що погнулися петлі.
Чоловік, що відчинив двері, визирнув на вулицю. Від річки плив туман, та й ніч була хмарна. З тим же успіхом він міг би дивитися крізь білий оксамит.
Але потім йому здалося, що на віддалі, за потоком світла, який виливався на дорогу з дверного отвору, видніють якісь розмиті постаті. Багато постатей, які пильно за ним спостерігали. Йому здалося, що, можливо, там були ледь помітні світляні цяточки...
Втім, щодо постаті, яка стояла просто перед ним, помилитися було неможливо. Вона була величезною, темно-червоною і на вигляд була наче людська фігура, ліплена з глини дитиною. Очі її були як дві жарини.
— Ну? Що треба в цю пору ночі?
Ґолем простягнув йому шиферну дощечку, на якій було написано:
КАЖУТЬ, ВАМ ПОТРІБЕН ҐОЛЕМ.
Ну звісно: ґолеми ж не вміють розмовляти.
— Ха.
Ґолем стер слова на дощечці і написав:
ДЛЯ ВАС — СТО ДОЛАРІВ.
— То ти продаєшся?
НІ.
Ґолем відступив убік. На світло ступив інший ґолем.
Чоловік у дверях ясно бачив, що це — також ґолем. Але він не був схожий на ті звичайні неоковирні глиняні штуки, що час від часу трапляються на очі. Цей сяяв, як щойно відполірована статуя, досконало виліплена аж до деталей одягу. Він нагадував старовинні зображення королів, з гордовитою поставою й величною зачіскою. Власне, на його голові було навіть наліплено невеличку корону.
— Сто доларів? — з підозрою перепитав чоловік. — І що ж із ним не так? Хто це його продає?
З НИМ УСІ ГАРАЗД. ДОСКОНАЛИЙ У ВСЬОМУ. ДЕВ’ЯНОСТО ДОЛАРІВ.
— Схоже на те, що хтось хоче якнайшвидше його позбутися...
ҐОЛЕМ МАС ПРАЦЮВАТИ. ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.
— Так, звісно, але ж розказують всяке... Про ґолемів, які дуріють і починають виготовляти забагато предметів, усяке таке...
ВІН НОРМАЛЬНИЙ. ВІСІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ.
— Він на вигляд... новенький, — чоловік постукав пальцями по лискучих грудях. — Але ж більше ніхто не створює ґолемів, тому й ціни тримаються куди вище за можливості малого бізнесу... — він зупинився. — Хтось
ВІСІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ.
— Я чув, жерці заборонили виготовляти їх ще багато років тому. Можна нарватися на великі неприємності.
СІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ.
— Хто за таке взявся?
ШІСТДЕСЯТ ДОЛАРІВ.
— Він продає їх Альбертсону? Або, там, Шпакеру і Вільямсу? Попит на ґолемів зараз величезний, а вони мають гроші, щоб інвестувати в нову фабрику...
П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ.
Чоловік обійшов нового ґолема навколо.
— Людина ж не може просто сидіти й дивитися, як її підприємство банкрутує через демпінгові ціни конкурентів. Я хочу сказати...
СОРОК ДОЛАРІВ.
— Релігія — це файно, але ж богів цікавить не фінплан, а фіміам, еге ж? Гм-м-м... — чоловік підняв погляд на безформний силует ґолема в тіні. — Там було написано «тридцять доларів», так?
ТАК.
— Завжди полюбляв оптові розцінки. Почекай секунду, — він зайшов усередину і повернувся з пригорщею монет. — Ти продаси когось із них тим покидькам?
НІ.
— Чудово. Перекажи своєму босу, що з ним приємно мати справу. Заходь сюди, Сонячний Джиме.
Білий ґолем ступив до фабрики. Щось тихо зашипіло. По тому, злегка похитуючись, важкі великі постаті рушили геть.
Незабаром жебрак за рогом, в надії простягнувши руку по подаяння, із неймовірним подивом виявив, що зненацька збагатився на цілих тридцять доларів. [1]
Дискосвіт розвернувся на осяйному тлі космосу, плавно-плавно обертаючись на спинах чотирьох велетенських слонів, розташованих на спині Великого А’Туїна, зоряної черепахи. Повільно пропливали континенти, увінчані погодними системами, які, своєю чергою, плавно оберталися в протилежному напрямку, ніби партнери по вальсу, що кружляють одне проти одного у вирі танцю. Мільярди тонн географії неквапно котилися небесами.
Люди зневажають такі дурниці, як географія та метеорологія — і не лише тому, що стоять на першій і мокнуть під другою. Ці дисципліни не надто схожі на справжню науку.[2] Географія — це просто уповільнена фізика з кількома встромленими в неї деревами, а метеорологія повна неймовірно фешенебельного хаосу та плутанини. А літо — це не просто такий час. Це ще й таке місце. Літо — це створіння, яке здатне рухатися; взимку воно полюбляє перебиратися на південь.
Пори року рухаються навіть на Дискосвіті, з його крихітним сонцем, яке крутиться круг нього, поки він повільно обертається навколо вертикальної осі. В Анк-Морпорку, найбільшому і найвеличнішому з міст, літо турнуло весну й отримало стусана в спину від осені.
Географічно кажучи, в самому місті великої різниці між ними не було, хоча пізньої весни нечистоти на поверхні річки часто набували приємного смарагдово-зеленого забарвлення.
