«Мені все одно доведеться піти, — думала Анґва, коли вони всі разом простували вулицею. — Рано чи пізно він зрозуміє, що з цього нічого не вийде. Перевертні та люди... Кожному з нас довелось би надто багато чим поступитися. Одного дня мені доведеться його покинути.
Але нехай цей день подовше буде завтрашнім».
— Сукні повертати? — спитала, дрібочучи за нею слідом, Усмішка.
— Можливо, — відповіла Анґва, — одну-дві.
