Гойдалка полностью

— Кажуть, ти була біля клітки, — почав Зоран. — Можливо, ти бачила Темного бога. А ще кажуть, тобі дарували дар яснобачення. Я хотів спитати тебе про Наталію Лао, клонку з Ноли. Вона була моєю дівчиною. Недовго. Вона сповідувала віру в Темного. Була його жрицею, дастуран. Тепер її тримають у в’язниці Джи Тау. Ніхто мені нічого не каже, не пояснює…

Дівчина знову подивилася в книгу, перегорнула сторінку.

— Я про таке запитую… Я розумію, що це якось тупо, — Зоран витягнув шию, щоб роздивитися, що там, у книзі. — Але я не знаю, що мені робити. Все втратило сенс, абсолютно все. Я ходив на сеанси гіпнотерапії… Все одно я не можу… Якась магія, чи що.

Дівчина закрила книгу.

— Я не хочу проходити зондування… — Зоран перевів подих і відчув квітковий запах; подивився навколо, але не побачив квітів. — Порадь, якщо можеш, що мені робити. Чи є надія, що Наталія… Що ми з нею колись будемо разом?

— Будете, — сказала дівчина. — Лети на Фаренго.

— На Фаренго? — перепитав Зоран. — А чому… Ну, звісно… А коли її відпустять?

Але замість відповіді дівчина лягла на матрац, відвернулася до стіни і скрутилася калачиком. Зоран побачив її голі ноги і подумав, що пророчиці не завадило б помитися.

— Дякую… Дуже дякую, — промимрив він і рушив з печери.

Лише глянувши на нього, Вей усе зрозуміла.

— Вам щастить, Зоране, вона рідко спілкується. Порадила щось конкретне?

— Так.

— І що будете робити?

— Дочекаюся дослідницького борту і полечу на Фаренго.

— Серйозно?

— Там мої друзі. Алекс, Гумм. Може, створимо таку собі маленьку колонію. У Гумма вже є дитина, а ще там Фатіма Ферфакс і рептилоїди.

— Непогана компанія.

— І Храм Життя.

— Так.

— І ще я так міркую: якщо Ольду захочеться повернутися, то він повернеться саме туди, на Фаренго.

— А йому захочеться?

— Пам’ятаєте, я вам казав: тоді, біля Пратари, в мене було видіння. Я бачив Жовтих.

— Пам’ятаю.

— Я тоді дечого зрозумів. Ми, люди, дуже сирітська раса. Забули своїх богів, занедбали свою колиску, полетіли туди, де нам не раді. Де нас ніхто не чекав. Звідси усе те божевілля, яке було на Кідронії, на Тіронії, на Аврелії… Але це не все. Найгіршим є те, що ми несемо своє сирітство до інших світів як прапор, гордимося ним, називаємо його свободою. Це неправильно, баронесо, дуже неправильно. І я так міркую, що Ольду врешті-решт захочеться все це виправити. Чомусь мені так здається.

Вони зустрілися поглядами.

— А може, не треба летіти так далеко, — Вей відчула, як над горою Тайшань здіймається вітер. — Мій чоловік нічим не забов’язаний перед Сайкс. В Охоронних силах багато вакантних посад. Житимете на Аврелії, там не так вже й погано. Принаймні немає карантинних зон… І ще, — ксенобіолог примружила очі, — є інформація, що Наталію тепер тримають у Квантовій Цитаделі.

— Дякую, баронесо. В мене зустрічна пропозиція.

— Слухаю.

— Та ваша дитина, яку вам подарував Храм.

— А це ви до чого? — Вей відчула, що червоніє.

— Може, я візьму її на Фаренго?

— А може, вам краще вибачитися?

— Вибачте, — Зоранові очі не відпускали її погляду. — Я, звісно, не був біля клітки і не отримав пророчого дару, але щось мені підказує, що ми з вами ще зустрінемося. Й не де-небудь, а в Храмі життя.

— Йдіть до дупи зі своїми пророцтвами, — вона відвела очі.

— Вже йду, баронесо. Нехай береже вас Держатель Склепінь, — Зоран скоро збіг сходинками до ближчого зі скельних уступів. Відтак зупинився, озирнувся: — О, ледь не забув. Зустрінете на імператорському весіллі генерала Маркова, передайте від мене вітання.

— Маркова на весіллі? — розсміялася Вей. — Хто ж його туди пустить.

Грудень 2016 року