«І не вибухне?» — Пела відчула себе розчарованою. Нехай би вибухнуло і знищило тих двох монстрів — чорного і жовтого. Особливо жовтого, найбридкішого.
«А навіщо ж ви мене тут сховали?»
«Знання».
«Мої знання?»
«Так».
«Це в Шерми є знання, а я…»
«До чого ти прагнеш?»
«Я? — Пела розгубилася. — До чого я прагну? Тобто чого я зараз хочу?»
«Так».
«Хочу додому, — подумала і додала: — Туди, де живуть земні люди».
«Твій дім гине».
«Гине? Мій дім?»
Вона запитувала, хоча їй було соромно за себе, за ці тупі запитання. Але так вона звикла робити у школі. Там треба було так робити.
«Ти сама брала участь у його руйнуванні».
«Ні, я боролася проти Імперії».
«Зараз ти намагаєшся звільнити того, хто знищить твій дім».
«Знищить? Для чого йому знищувати?»
«Його життя принципово не сумісне з тими, хто необмежено виводить свою свободу з власного покладання мети. Він визнає лише делеговану свободу».
«Я не розумію».
Все вона розуміла. Мала брехлива нікчема. Збоченка. Її трусило від огиди до себе самої.
«Він походить від істот з біологічно визначеним кастовим поділом. Вища каста відмірює ступінь свободи нижчим. Життя гуманоїдних спільнот не обмежене цим принципом. Життя гуманоїдів несумісне з його життям. Хтось має залишити цей рівень».
Пела довго мовчала. Вона думала. Ні, радше робила вигляд, що думає. Насправді все вирішилося тоді, коли чорний демон змусив її здригатися у хтивих судомах. Делегований оргазм, аякже…
«Я не знала… — відтак збрехала вона. — Мені про це не казали. Значить, Шерма хотіла знищити всіх людей?»
«Вона не має свободи покладання мети. Їй делегована лише свобода у засобах виконання певної програми».
«Вона — робот?»
«Істота з делегованою свободою».
«А я…»
«Істота іманентно свобідна».
«А те жовте?»
«Представник розумної раси з Галактики, яку ви називаєте Срібною Монетою».
«Він також… делегований?»
«Так. Але ним керує програма, що ситуативно протилежна програмі Шерми».
«А я типу арбітра?»
«Ні».
Пела ковтнула солений згусток, що зібрався в її пересохлій горлянці. Звісно, який з неї арбітр. Це вони арбітри. Судді. Допитують свідка. Зважують всі обставини.
«Вибачте».
«Продовжуй».
«Якщо вибуху не буде, значить, отой жовтий переможе?»
«Про перемогу не йдеться. Йдеться про виживання».
«Чиє?»
«Істот з суверенним буттям. Твого дому».
«Його можна врятувати?»
«Так».
«Тоді рятуйте».
«Ти саме цього прагнеш? Порятунку для своє раси?»
«Так. Саме цього. Клянусь».
«Твоє рішення прийняте до уваги».
Вихор розпався на хмарки пилу, стіни спалахнули ясним червоним світлом.
Пела ще хотіла спитати про магонійців, але владна сила загасила її цікавість разом зі всіма її страхами, сподіваннями та огидою, зануривши свідомість дівчини до тієї глибокої рятівної прірви, куди земні пророки не радили заглядати смертним.
Плити цього коридору відрізнялися від решти формою і розміром. Маленькі, видовжені, їх зробили з рідкісної різновидності граніту, що під променями ліхтарів виблискував райдужними кільцями. Рептилоїди казали, що такими облицьовували найдавніші з хідників Лабіринту.
— Тут зовсім інша геометрія простору, ніж у радіальних коридорах, — визначив Вольск. — Повзучі будували інакше.
— Й коли вже ти навчишся шанувати старших дітей Велудумана, — похитав головою Гумм. — Скільки вже я тебе як людину прошу, не називай їх Повзучими, нам до них, як до Андромеди рачки.
— А правду кажуть, — техноархеолог спрямував світло в бік клона, хитро примружився, — що ти Велудумана бачив?
— Хто йо’ зна, — буркнув рудокоп. — Ящірки щось таке кажуть, але ж де їх збагнеш. Може, це в них такий обряд делікатності. Знають, що я вірую у Держателя Склепінь, хочуть зробити мені приємне.
— Я чув, що Мулан їм вірить.
— Хто б сумнівався. Але я думаю, що то був лише його посланець. Як той темпонавт з серіалу «Полонені часу».
— Ва’йсол присягалася, що тоді під виглядом Фатіми до порталу зайшов аватар Велудумана.
— Кого ти слухаєш, чоловіче? Тій Ва’йсол й сорока не минуло. За поняттями ящірок вона ще дитина смішна, — Гумм провів по плитках долонею, струсив з неї пил, гмикнув крізь дихальну маску, немов хрокнув. — «Ва’йсол присягалася!», «Мулан вірить!» Ото вже собі експертів знайшов… Ти мені краще скажи, що там з нашим генералом. Ти його бачив?
— Бачив. Він тепер на Аврелії, керує шерифами.
— То якраз його.
— Очевидно.
— То він служить з чоловіком баронеси?
— Маккосліб його шеф. До речі, Вей тепер також на Аврелії, викладає в столичному університеті, досліджує ксеноморфів.
— Значить, повтікали ви з Арпікрану.
— Повтікали, — погодився Вольск.
— А чому ти не полетів на Аврелію?
— В мене там ноги набрякають.
— Жартуєш?
— Які там жарти.
Гумм затримав на ньому погляд, кивнув і рушив далі. Коридор повертав, якщо вірити карті, до великої зали. Перед останньою півсотнею кроків вони наштовхнулися на пагорб дрібного пилу. Рудокоп почав його розгрібати, але швидко зупинився.
