А макака, винуватиця «торжества», не розуміючи урочистої миті — того, що відбулося нині, жалібно пищала й лащилась до Альфредових ніг.
І вона, Чао, й усі ми були стомлені, зголоднілі.
Пальмовий гай нас урятував. Кілька кокосових горіхів, що їх вдалося збити з верховіття, уже дозріли. Смачний м'якуш, копра, виявився поживний. Впоравшись із сніданком, ми захотіли пити. Та ні струмка, ні криниці з прісною водою не було. І тоді Альфред узяв порожній горіх, побіг у гущавину до розлогого дерева. Фінкою на стовбурі зробив надріз, встромив туди жолобком вощаний фікусовий листок — і прозора цівка рідини потекла спроквола в кокосовий жбан.
Сік був такий смачний, солодкуватий і прохолодний, що хотілося пити й пити. У кожного з нас, навіть у Чао, свій, з половинки кокосового горіха, черпак. І ми розкошували.
Напившись досхочу, наповнили жбани про запас.
— Ну, а тепер, друзі,— в дорогу!
Те, що ми задумали раніше, зробили: втеча з Голови Дракона вдалася. Що ж тепер? Куди податися? Острів не безкінечний — хіба на ньому сховаєшся! А якщо пощастить пробратись у гори, то чи довго там протримаємося без їжі й води. І взагалі — не вік же там жити. Якось треба сповістити в цивілізований світ, щоб про нас дізналися й на «Садку» і виручили з полону. Якщо не зможемо подати звістку, тоді слід вириватися самотужки.
Ці й інші думки не давали спокою, пекли й гнітили.
Чанг пропонував відійти подалі од бухти Врятованої Мавпи, пошукати серед гір безлюдну долину, де є вода і, може, якісь їстівні коренеплоди. Там і оселитися. Надовго? Ну, залежно від обставин. Можливо, на рік, а то й більше. Його земляки, в'єтнамські партизани, сказав він, місяцями жили в тропічних заболочених хащах. І вижили, й перемогли!
— Досвід у мене є, війна дечого навчила, — гірко посміхнувся він.
— Спасибі, друже, спасибі, дон ті! — обійняв я Чанга за худі, кістляві плечі.
Кім Михайлович уважно вислухав пропозицію в'єтнамця, але поки що нічого не сказав. Що він вирішив, ми не знали.
— Пожити в горах можна, — підтримав Чанга Заєць. — Заодно я б простежив і вивчив, як залягають тутешні гірські породи. Адже островів вулканічного походження в Індійському океані не так уже й багато — Маскаренські, Коморські, острів Різдва, Амстердам, Сен-Поль (до речі, цей, останній — заповнений водою, розмита кальдера вулкана), кілька дрібних острівців, серед яких і Носі Мазава.
Поки Альфред говорив, врятована ним мавпа уважно слухала. А я не втерпів.
— А Мадагаскар? — перебив його наукову сповідь.
— Мадагаскар, Васько, — повагом відповів геолог, — один із найбільших островів земної кулі. Він був колись із Африкою єдино цілим суходолом і тепер має всі ознаки африканського материка.
— Так це по ньому, як по мосту, в допотопні часи з Африки перебігали людиноподібні мавпи?
— Ти, да Гама, таки зарозумілий і в'їдливий, — огризнувся зачеплений за живе науковець. — Не знаю я, чи перебігали твої людиноподібні родичі по Мадагаскару, — сердито відказав він. — Науці невідомо. Знаю лише, що Коморські та інші острови, які розташовані на північ і північний схід від Мадагаскару, — то рештки перешийка Лемурія, який багато тисяч років тому з'єднував Африку з Мадагаскаром і півостровом Індостан. Ну, а потім Лемурію, як і Гондвану, поглинув океан.
Ще Альфред — так би мовити, відкрив Америку! — повідомив, що ці острови утворилися внаслідок вулканічної діяльності гір-вулканів і що вони високі, з крутими берегами, коло яких, як і низинних атолів, коралові поліпи віками нашаровують підводні й надводні рифи. Словом, лекція з геології й географії.
Лота радила пробратися на північ, у село Яо-Ватономбі, де вона жила з матір'ю і звідки її вивезли на скелю серед океану.
— Там, Васка-Кваска, — коверкаючи й переінакшуючи на свій лад моє ім'я, сказала дівчина, — є лакана, рано, воаніхо.[22]
— Човни — це добре, — на знак згоди хитнув головою Кім Михайлович. — А тільки, як туди непомітно дійти? Не може ж бути, щоб замість колишнього села лишилася пустка — там, напевне, поселилися пришельці — військові.
— Ото ж бо й воно: так горе і так двоє!
Нас доля лишила наодинці з стихією, безжально кинула спочатку в океанські глибини й печери Драконової Голови, а зараз — віч-на-віч із невідомим островом. Міркуй, напружуй волю, борися й перемагай або помри! Іншої ради немає.
І я згадав, як кілька «сміливих, відважних, самозречених в ім'я науки» природознавців (репортаж про них я перед виходом «Садка» в рейс читав) із запасом продуктів та одягу, висадившись на безлюдний острівець поблизу одного далекосхідного міста, жили майже місяць, і таким чином довели, як писав кореспондент, що «в суворих умовах людина може вижити». Згадав я тих сміливців і розсміявся. Суворі умови. Боже ж ти мій!
Згадалася, принагідно, й книжка (пам'ять у мене поки що — це вважають товариші — як у Штірліца, феноменальна й бездоганна) Антона Серліна «Острови, де дмуть мусони» — до речі, книжка про Індійський океан. «… І ось я й моя дружина почали підшукувати придатний для дослідження острів. Він повинен задовольняти такі основні вимоги:
