Лихо прийшло несподівано, в наші дні, коли янкі за тисячі миль від Америки, дбаючи, мовляв, про безпеку США заходилися будувати «життєво необхідні» військові бази.
Спочатку проникли на архіпелаг Чагос, атол Дієго-Гарсія, Уест-Айленд, Мідл-Айленд, Іст-Айленд, потім черга дійшла й до Носі Мазави.
Ту саму казку розповідають креоли й мальгаші. Тільки на Маврікії вона зветься «Зова й крокодил», а на Носі Мазаві — «Крокодилячі сльози».
Уже потім нам її розповіли остров'яни, а Лота, як могла, переповіла.
Ось воно, те віще народне сказання.
Феноманана мовою мальгашів означає місяць уповні. Бо цей рибалка таки схожий на місяць: обличчя кругле, усміхнене. Та й на лов виходить у своєму легкому човні, коли настає вечір.
Одного разу Феноманана повертався з моря. Він прив'язав човна і з кошиком за плечима простував додому. Раптом чує: десь поряд заплакало немовля. Голос жалісливий, тоненький.
У рибалки в самого п'ятеро діток, і він відгукнувся на той клич — поспішив у мангрові хащі, до пересохлого струмка, звідки долинав плач. Та, наблизившись, зрозумів: плаче не дитина, а Мамба — зелений, бридкий крокодил.
Угледівши рибалку, крокодил заскиглив:
— Феноманано, Місяцю Вповні, я знаю, у тебе добре серце. Пожалій мене! Струмок пересох, у ньому жодної краплі води, і я помираю від спраги. Візьми мене в кошик та віднеси на глибину, туди, де повна вода. Повік не забуду твоєї ласки.
— Ти, Мамбо, коїш зло, — відповів йому Феноманана. — Навіть діток не пощадив — он і в моєму селі з'їв багатьох. Як же тебе, скажи, жаліти? А до того — ти такий великий, у кошику не вмістишся.
— Я обіцяю не приносити більше лиха. Ну, а в кошику я поміщуся: постав його на землю — і ти переконаєшся.
Хоч як ненавидів крокодила рибалка, а все ж доброта його й довіра переважили — він скинув кошик із пліч і поставив на землю.
Тієї ж миті Мамба просунув у нього голову, і рибалка й незчувся, як крокодил опинився в кошику. Згорнувшись клубком, смиренний та тихий, він улігся на дно.
— А ти говорив, Феноманано, що я не поміщуся. От бачиш! Мені б тільки влізти, а там… — він не докінчив того, що хотів сказати. — Неси мене тепер до води! — владно звелів.
Що мав робити довірливий чоловік? Завдав він на плечі важку ношу та й поніс, куди просив крокодил.
Ось і річка, котить хвилі, переливається, виграє. Феноманана, впевнений, що робить добро, випустив крокодила у воду, а сам сів на березі перепочити.
Мамба пожадливо припав до води. Напившись, скупався. Посмілішав, знахабнів, забувши, що його тільки-но врятували. Захотілося крокодилу їсти, і він, плазуючи, поліз до рибалки.
— Вибач, Феноманано, — глузливо мовив. — Я знаю, у тебе добре серце, але що вдієш — ми, крокодили, любимо поласувати людським м'ясом. Мені ж так хочеться їсти! Дай я відгризу тобі ногу.
Рибалка мовби скам'янів — так вразило його почуте.
— Як не соромно, Мамбо? — звернувся він до крокодила. — Адже я тобі врятував життя, а ти хочеш мене з'їсти. Совісті у тебе, видно, немає.
— Ха, ха! — розсміявся Мамба. — Про яку совість ти говориш? Ми, крокодили, владні чинити так, як нам захочеться. Сила — наша совість, ха, ха! — зайшовся він реготом.
У цей час берегом дріботіла з рибою у дзьобі чайка-поморка.
— Мамбо, поспитаймо в чайки, хто з нас каже правду? — запропонував рибалка.
— Гаразд, я згоден! — рипнув щелепами крокодил.
Вислухала їх чайка та й відповіла:
— Ми, чайки, живемо відлюдкувато і в чужі гнізда не ліземо.
І зникла в гущавині молодого бамбука.
Прийшла на водопій корова, і в неї спитали, хто ж із них каже правду.
— Ми, корови, за гарну пашу даємо молоко. Нас доять — от і добре. Ніг же нам не відгризають. Самі давайте раду своїм чварам.
Та й пішла, погойдуючи вим'ям, геть.
Аж тут узбережжям біжить собака-неборака, запитали і в нього, чия-таки правда.
Вислухав він уважно обох та й мовив:
— Відгризати ноги іншим — не годиться! Краще свої попробувати, може, вони смачніші. Та я й не вірю вам, щоб цей великий крокодил умістився в такому маленькому кошику.
— А от і вмістився, ге-ге-ге! — зловтішно зареготав Мамба.
Він повз, махаючи хвостом, по піску.
— Щоб ти, Мамбо, із своїм грубим хребтом та зміг улізти в кошик? Не повірю нізащо! — підморгнув рибалці собака.
Крокодил хоч і твердошкірий, а гонористий і пихатий — зачепили його ті слова за живе. І він, аби показати свою спритність, поліз у кошик.
Коли він улігся на дні, собака — раз! — і накрив Мамбу кришкою, а сам пішов із рибалкою далі.
Довго бив хвостом крокодил, бив-пручався, та вибратися з кошика не міг. Нарешті виліз, розлючений, злий на весь світ.
«Тепер буду мудріший», — подумав і, щоб його ніхто не помітив, зарився в берегове болото.
Ішла по рибу для чаєнят чайка-поморка, і крокодил, висунувши пащу, схопив її. Ішла, погойдуючи вим'ям, корова — крокодил і її затяг у болото.
Він їв чайку, і сльози текли в нього з очей.
Жер корову і теж плакав. Бо всім відомо, що коли крокодили поїдають свою жертву, то неодмінно плачуть. А Мамба плакав ще й тому, що корова і чайка за нього заступилися.
— Гарна казочка! — вислухавши, озвався Альфред.
