Влада… Вистачило лише чотирьох землян, наділених її повнотою, і от уже планета Мідґаард перетворилася на справжнє пекло.Вуко Драккайнен рушає слідами їхнього жаского божевілля. З місією: ліквідувати! Відправити на Землю або поховати на болотах. Проблема в тому, що вони стали… богами.Стовп, син імператора, попри свій молодий вік уже встиг пізнати долю володаря й вигнанця, проводиря й раба. Він прямує до своєї долі, шукаючи порятунку для світу, приреченого на загибель.
Я дрейфую на крижині.
На розгойданій слизькій поверхні теплого льоду, всіяній химерними візерунками, що колись були шпангоутами й бортами гордого крижаного дракара. Вони стирчать навколо мого дрижкого, облитого крижаною солоною водою тіла, ніби заокруглені вістря шабель, ніби фрагменти скляного скелета, всуціль вкритого овальними отворами, мереживними орнаментами, що дедалі збільшуються, поки корабель тане. Тане в морі. За кількасот кілометрів від найближчого берега, серед лютого гуготіння чорних хвиль зимового шторму, справдешніх бурунів понад десять метрів заввишки, увінчаних білими димними ковпаками піни. Я — один.
Сам-один над зеленою стугонливою безоднею, сам посеред крижаного клекотіння шторму. Сам серед солоної завії, що шмагає цупкий, вкритий шкарупою солі одяг. Навколо мене стирчать філігранні прозорі ікла, зроблені з чогось, що не зовсім правильно назвати льодом, та все ж воно тане. Розчиняється в морі, як кубик льоду в теплуватому віскі. Дуже далеко від берега. Швидка, елегантна й вигадлива розв'язка. Найлегша з можливих. Без ґвалту, блискавиць і заклять. Вигадана кимось, розумнішим за Ван Дікена. Ще трохи — і крига перетвориться на купу безформних уламків, а моє дрижке промерзле тіло зіслизне в крижану воду, стане дрібкою, що якусь мить колихатиметься посеред реву водяних гір. Дві хвилини до гіпотермії, а потім — остання мандрівка вниз, у холоднющу солону темінь глибин, яку вже відбули всі ті, хто мені довірився. Судомні намагання дихати водою в пітьмі, розпачливе захлинання важкою солоною водою. Лишився тільки я. Я — один.
І я дрейфую на крижині.
А тоді розплющую очі.
Конвульсивно дихаючи, розпачливо захлинаючись повітрям, глитаючи його великими ковтками, ніби це воно — важкий крижаний солончак, я різко підриваюся серед шорсткого грубого хутра.
Цей кошмар не дає мені спокою, відколи я зійшов на палубу крижаного дракара. Відколи дозволив зійти іншим. Як ідіот. Як останній придурок, дозволив їм зробити те, що вони хотіли. А тепер ми поволі пливемо фіордом Драґоріни, гнані незвіданою силою, вода розступається перед носом корабля й булькоче за кормою. На дракарі немає вітрил, немає жодного видимого рушія, він просто суне вперед, куди хоче.
Він приплив по мене. Двоє людей, які не були мною й наблизились до нього, впали, намертво замерзлі.
А коли ми вирушали, і я ступив на борт услід за рештою, крижаний трап просто розтанув. Ставав усе тоншим і прозорішим, укрився овальними отворами, розпався на цівки води, що спливали в озеро. Як у моєму кошмарі. А корабель рушив.
І тепер уже немає вороття. Не знаю, чи можу я покинути судно, коли на ньому перебуває хто-небудь іще. Чи корабель їх тоді заморозить? Перетворить кожного на ліофілізовану льодову шкорупу? Чи просто втопить нас у відкритому морі, як у моєму короткому нервовому сні?
Трап розтанув несподівано, ніби тільки й чекав, поки я зайду в темінь трюму. Не було часу на роздуми, на те, щоб підтягнути котрийсь із рибацьких човнів Людей Вогню і спробувати його прикріпити за кормою, ні на що не було часу. Він підхопив нас, як поїзд. Ті речі, які мої люди планували завантажити за другим разом, просто залишилися на березі, серед метушливої юрби.
І тепер ми пливемо. Корабель дурнів. Крижаний корабель дурнів.
Я заснув у трюмі. Серед склянистих стін, шпангоутів і сяйливих бортів, не зовсім прозорих, але таких, що пропускають трохи світла, як дуже товстий блакитний кришталь. Я хотів кудись ненадовго заникатись і подумати. Виродити якесь рішення, але натомість задрімав одним із тих дратівних генеруючих снів, схожих на летаргію.
Це ціна за керований берсеркський шал, в який я наказав Цифрал ввести мене якісь два дні тому. За додатковий рушій під час битви, за весь стрес і страх, надійно сховані в шафі, відкладені в закамарках на потім, щоб не заважали працювати. А тепер настав час розплати. Тому-то мене й беруть дрижаки, хилить у сон, болить у м'язах, наповнених молочною кислотою, з носа юшить кров. Ніщо не дається задурно.
Треба перевірити, чи можу я якось впливати на курс корабля. Чи принаймні хоч якось можу ним стерувати.
Ми пливемо нешвидко. Може, вдалося б якось передати звістку Атлейфові. Нехай кілька людей наздожене нас невеличким човном, а потім повернеться берегом.
