— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?
— А те, що я тобі заткну твою богази! [37] — І Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носаком в обличчя. Той упав на спину, обличчя миттю скров’яніло. Він затулив його руками.
— Кьопек! Гяур! — лаявся ода-баші, б’ючи Лазіза ногами. — Ану, прибери руки з обличчя!
Лазіз несміливо виглянув з-під пальців. Щойно він це зробив, як Калин Дудакли ударив його в скроню… Тіло Лазіза конвульсійно здригнулося.
— Ти убив його! — почулося від дверей. То саме зайшов Селім.
— І тебе уб’ю, якщо посмієш щось сказати проти хондкара!
— Ти убив мого побратима, що тричі врятував мені життя при Хотині! І тобі, між іншим, — теж! Так будь же ти проклятий разом зі своїм хондкаром! Щоб ви разом з ним свинячого м’яса наїлися! Ну? А тепер спробуй убити мене, алчак![38] — і Селім жбурнув в обличчя ода-баші жменю піску.
Калин Дудакли вихопив ножа.
На землі нерухомо лежав Лазіз.
— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди слід.
Ода-баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, він зараз жбурне на землю й цього яничара й розтопче ногами.
Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калина Дудакли. І — відскочив убік.
Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода-баші не падав. Він ішов просто на Селіма. Той не відступав. Та щойно Калин підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стримів ніж.
Ноги у Калин Дудакли підігнулися — і він упав.
Селім переступив тіло мертвого ода-баші.
— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми не ходили воювати проти невірних?
— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?
— Ми навіть Проти своїх, правовірних, ходили. Так?
— Було й це.
— Хай то був бунтівник Каландар-огли, але він такий самий османли, як і ми. Так?
— Так.
— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали. Нам казали, що воюємо за аллахове діло. Двісті п’ятдесят тисяч воїнів ішло на Хотин — де вони?.. Лягли ні за що! Отак! А тепер султан і нас хоче завести в пустелі Аравії і знищити…
Яничари мовчали, напружено чекаючи, що ж далі скаже Селім.
— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду!
— І я не піду! — вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик[39], бо був високий і худий.
— І я не піду! — озвався Абдуррахман.
— І я!
За хвилину вся кишла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.
— Селіме, будь нашим ода-баші! — вигукнув Сирик.
— Гаразд, я буду вашим ода-баші. Але наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.
Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, здалеку схожа на родимку, потемніла.
Орда яничарів висипала з кишли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд з Селімом і вигукував навсібіч:
— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишаємося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат-майдан!
— До палацу! Веди нас, Селіме!
Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:
— Йдемо до палацу Делавера!
Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувалися групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…
— Куди йдете?
— До Ат-майдану, а потім до Делавера-паші!
— І ми з вами!
Ті, що приєднувалися, по дорозі озброювались кілками, ножами, а дехто уже мав і пістолі.
Коли загін був уже зовсім недалеко від Ат-майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів.
«Ого! Такий натовп не зможе заспокоїти й ціла армія яничарів! А як увесь оцей гнів та на нас виллється — що тоді?»
Уже не загін ішов уперед, а його несло людським морем. І йшло те море не на Ат-майдан, а простісінько до палацу Делавера. «Що ж це буде? — думав Селім. — Ось-ось нас винесе на двірцевий майдан…»
Озирнувся на ходу. Побачив сяюче обличчя Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню, не гурт у тебе розуму! Певне ж, тобі не лише за гучний регіт і дивовижну впертість дали віслюче прізвисько! Чи думаєш ти про те, що може статися за хвилину? Чи ти хоч коли-небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[40] — може, хоч там уперше в житті замислишся.
Селім ладен би зупинитися, та його вже несла юрба розгарячілих яничарів і голоти.
«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а нині маєш: іс’янчі[41], відступник, злочинець!»
З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.
Якийсь вояк у формі сипаха, піднявшись на кадуб, вигукував у натовп:
— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Султан повів нас на Хотин, щоб нас там побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті п’ятдесят тисяч! У нас було триста гармат і чотири слони. А що було в ілляхів та урусів?! Нас троє було проти одного — а що вийшло?
— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!
