Новий твір відомого українського прозаїка й поета присвячено малодослідженій історичній події — союзницьким зносинам Запорізької Січі з Кримським ханством наприкінці двадцятих років XVII століття. З цікавістю дізнаються читачі про похід запорізького війська на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком через Перекоп, про підступні плани Османської імперії, про подвійну гру польської, шведської та папської дипломатії, боротьбу козацької і турецької розвідок.Рецензент І. М. Шекера, кандидат історичних наук
Вісник Григорій Гладкий сидів перед дяком Приказу закордонних справ Афанасієм Мірязьєвим і дивився, як той записує його слова. У слюдяне віконце лилося сліпувате світло; скрипіло, мов немазаний віз, гусяче перо, розбризкуючи в усі боки чорнильні плями. Афанасій Мірязьєв ледь носом не тикався в папір, щоб роздивитися написане ним же…
— Може б, свічку чи каганчик запалити? — запитав, співчуваючи дяковим стражданням, Гладкий.
— Так день же! — показав на вікно Мірязьєв. — Та й свічки зело дорого коштують.
— Ну, хоча б лучину!..
— Нічого, — одвітствував дяк Афанасій, — і так очі не повилазять. Кажи далі…
За вікном гомоніла Москва. Лунали голоси — то сердиті, то веселі, а то й спокійні. Москва, величезне село, не могла жити тихо, сумирно, безкрично, безгаласно. І це навіть під вікнами Приказу закордонних справ, куди не кожному з простих смертних дозволялося не те що заходити, а й близько підходити. Стрільці з бердишами стояли при кожних дверях, а були ще й такі, що пильнували за вікнами. Усе ж може бути! Ану, як якийсь там духовний нащадок Гришки Отреп’єва захоче витягти звідси якусь таємницю про польські чи свейські діла, про султанські чи габсбурзькі заміри, про гішпанські чи ангелянські інтриги на користь чи супроти Російської держави! Витягне такий Гришка-вор державну таємницю та й почне колотити, що він, мовляв, істинний руський государ, а не найясніший Михайло Романов, обраний і помазаний недавно, лиш кільканадцять літ тому, на царство! Ого-го, скільки було таких, що кінчили вік свій на пласі й на колесі, ого-го, скільки таких вештається іще по світу!.. Гомоніла за вікнами Москва, славна столиця славного царства, яке пережило, нарешті, оте грозове лихоліття, що його називано в Росії Смутним врем’ям, оте лихоліття, коли, здавалося вже, Росії, Московщині — кінець! Та ні, слава Богові, не дійшло до кінця! Знов поволі підіймається Московська держава на ноги, знов до неї тягнуться невидимі й видимі ниті з усіх кінців світу…
— Слухайте, — мовив Григорій Гладкий. — Митрополит Йов Борецький казав мені і просив передати великому государеві Михайлові, що в Каневі гетьман Дорошенко зібрав козацьку раду і там усе порішили. А порішили таке: на свейського круля не йти. Якщо круль Сигізмунд Ваза хоче воювати, то нехай воює, а їм, козакам, і без війни, мовляв, сутужно. Польський-бо круль та панове сенатори відібрали їм способи прожитку, забороняють на море йти, гроші за службу платять нікчемні, а крім того, надто малий реєстр козаків став. Не хочуть козаки йти на шведів, а Україну лишати туркам і татарам на поталу…
— «… на поталу», — записав Афанасій Мірязьєв останні слова. Підвів очі на Григорія Гладкого. Вісник з Києва був довгий і худющий, як драбина, вигляд його зовсім не відповідав прізвищу, але, може, так воно й краще — людям, що знаються на світових таємницях, треба взагалі мати прізвища, які не одкривають, а затуляють їхнє єство. — І оце — все?
— Кажу далі… А не хоче Михайло Дорошенко з козаками йти з України тому, що гетьман отримав із Царгорода таємну вість, дуже тривожну для православного люду на Україні і в Росії і взагалі для християнського світу. У Царгороді надумали воювати з Персією, але сил своїх для війни їм уже не стачає. Великий візир Устреб-паша надумав змусити до участі в цій війні кримського хана Магомета. Магомет-Герай воювати не хоче: далеко від кримської землі — се раз; під турецькими знаменами — се два; як би там війна не скінчилася, а Крим ще далі вгрузне у османські пута, а хан і його брат Шагін-Герай сього не хочуть.
«Теж інтересно ще й вельми важливо для государя», — подумав Мірязьєв, але вголос нічого не сказав, бо знав, що до головної новини Григорій Гладкий усе ще не дійшов. Зрештою, про те, що Стамбул мав намір втягти Бахчисарай у війну проти Персії, дяк Афанасій Мірязьєв знав і з інших донесень, які сходилися в цю темну, вологу кімнату.
— Далі, — вголос промовив дяк, уважно роздивляючись перо, яке занадто дряпало і розкидало по паперу клякси.
