Олександр не знав, не знали цього ні Недайборщ, ні Петрунін, ні Скрипник, що, скориставшись невтручанням західних держав, турки вирішили підвести до Стамбула ще й ескадри, які були в Егейському та Мармуровому морях. Але вони зможуть прибути аж через десять днів, найшвидше — через тиждень. Якби туркам пощастило протриматися тиждень при Стамбулі, то козакам довелося б битися з трьома ескадрами. І ще невідомо, хто кого переможе. Турецька військово-морська сила була грізною. Тільки при Лепанто їй було завдано відчутного удару, але ж турецькі флотоводці теж уміли вчитися навіть на власних помилках…
Військову раду було закінчено. Недайборщ поїхав відбирати чайки до походу на Стамбул, Єфтимій — до своїх донців. У наметі залишилися тільки Олександр і Петро.
— І все-таки хотілося б іще раз походити стамбульськими вулицями, — мовив Скрипник.
— Мені теж хотілося б, — озвався Олександр і усміхнувся сам до себе.
— Пам’ятаєш, як шість літ тому?
Шість літ тому… Шість літ тому Олександр був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовно турки звуть султанську канцелярію.
З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи — це ще до скинення його Османом Другим. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, окрім самого посла, не знав, хто ховається під сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.
Величезне різноплемінне місто на сімох горбах постало перед ними.
Олександрові згадалося, як він блукав брудними вуличками цього міста, що пережило вершину своєї величі, як милувався красою Айя-Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона[122] подвійних талярів. Яка вона красива, ця мечеть Сулейманіє! Ліпша, напевне, за саму Айя-Софію. Дивовижні мармурові стовпи-колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам[123], од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, в які вставляють аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні…
Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циганів. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було не менше, ніж православних церков; бігали за ним циганчата, просили дати руку поворожити; і коли він дав руку одній молодій циганці, та глянула й заніміла, розгубилася, бо щось на ній дивне побачила. Зблідла, ледь не зомліла і втекла, затиснувши в руці даровану акче.
