Раннього ранку старий поромник Никодим сидів уже на березі, ніби чекав на людей з того берега. Коли б сьогодні був ярмарок, то це було б зрозуміло. Але сьогодні день — якнайбуденніший, ніхто нікуди не їхав, і однак Никодим сидів на своєму поромі, вслухаючись у рипіння старих сухих дощок, смалив люльку й неквапно виводив під ніс стару-престару пісню:
А тим часом із заростей на протилежному березі на Никодима невідривно дивилося двоє вузьких очей. Поромник співав неохоче, співав тихо, повторюючи одні й ті ж слова, але тиша була така, що татарин Риза чув геть усе…
— Співає, — задоволено прошепотів він сам собі.
Правий берег — такий гірський, як і лівий, — геть увесь поріс лісом. Вузький шлях спускався до? річки і впирався в пором, на дошках якого сидів і тихенько виспівував дід.
Мурза Риза обережним котячим рухом опустив гілку так, що вона навіть не шелеснула, потім нечутно прошмигнув між заростями до людини, яка лежала за корчем.
— Ну, що? — почувся по-татарськи шепіт із-за корча.
— Поки що нічого, — так само тихо відповів Риза.
Гаспареоне зняв капелюха з обличчя і розплющив очі. Страшенно втомили його останні дні, отож зараз треба було хоч трохи відпочити. Він звик чекати. В цьому була і своя принадність. І хоч на обличчі не відбилося нічого, проте той, хто міг би залізти йому в душу, прочитав би, як напружилися зараз усі нерви Кемаля Суса перед завершенням важливої операції в ім’я порятунку Османської імперії. До Дністра він прибув вчасно, встиг знайти мурзу Ризу, встиг підготувати прекрасну пастку для Ях’ї та його супутників, і от зараз усі вони любесенько припливуть на отому поромі в руки сеньйора Гаспареоне.
Проте в товаристві Ризи важко зосередитися на плані подальших дій. Бо вже зараз татарин починає пошепки запитувати:
— Риза хоче запитати… Вчора — чекав. Позавчора — спалив усі пороми на Турлі, крім он отого, людей поставив скрізь. Сьогодні — вже день, а нікого нема. Де ті люди, які везуть золото?
Побачивши, що Гаспареоне байдуже дивиться в небо, зовсім розпалився і, бризкаючи слиною, повів далі:
— Чи ти, гяуре, брехав мені, мурзі Ризі? Що мурза Риза скаже джигітам? Секим-башка?.. Як тільки Кадир сюди прийде, я збираю своїх — і їду додому.
Саме в цю мить Гаспареоне й схопив Ризу за барки. Так мангусти хапають гадюк.
— Якщо твої віслюки, — прошепотів Гаспареоне, перевалившись на Ризу, — пропустили повз себе цих п’ятьох, то я тобі відрубаю вуха й викину свиням! А тепер тихо!
Гаспареоне відпустив Ризу так само несподівано, як і схопив його. Татарин похмуро потер шию і, відсунувшись на безпечну відстань, одкашлювався.
— Тихо! — пошепки наказав Гаспареоне.
— Мій Кадир гляне — блоху в овечій вовні побачить, — усе ще віддихуючись, промовив Риза. — А ти хапаєш за горлянку.
Гаспареоне знав Ризу. Людина він підступна, як і всі кримські мурзи. А проте якщо розлютиться і щось пообіцяє, то можна бути певним: Риза виконає обіцянку. Зараз він розлютився, і ось-ось з його язика зірветься якесь необережне слово…
Проте Гаспареоне не був би Кемалем Сусом, якби він навіть у такій ситуації показав, що злякався Ризи. Не змінюючи ні пози, ні виразу обличчя, він сказав:
— Якщо ці п’ятеро пройдуть повз нас на Запоріжжя, до урусів чи касапчі[63] то ти ніколи не побачиш ні золота, ні навіть сонця… Один з цих гяурів — Ях’я, син султана Амурата Третього.
Риза здивовано оглянувся на Гаспареоне. От тобі й маєш! Учора й сьогодні торочив про якесь золото, тепер — про якогось Ях’ю, який буцімто є сином Амурата Третього…
— Ях’ю задушили ще тридцять літ тому в Трапезонті. Мене ще тоді й на світі не було. А ще ходили чутки, ніби він помер од віспи… Нема Ях’ї, є твої нікчемні вигадки!
— У людини є тільки одна смерть. А якщо ти знаєш аж про дві смерті, то, отже, жодної з них не було. Так ось. Ях’я хоче вилізти на престол Баба-Алі і підписати мир з усіма своїми сусідами…
— Ніколи він не вилізе на престол! П’ятьох гяурів він знайде, а хто ще з ним піде?
— Всі гяури Європи підтримають його…
— Ти їм скажеш про золото, як мені? — глузливо вищирився Риза.
— Візьми отой кизяк та затули ним свого поганого рота, — порадив Гаспареоне. — Збере запорожців з донцями та й піде на Стамбул!
— Навіть мій Кадир знає, скільки разів запорожці й без Ях’ї ходили на Стамбул.
— Ходили… Й поверталися назад. Бо нікому з гетьманів не спадало на думку сісти на престол Баба-Алі. А Ях’ї саме це в голові. І вони для нього це зроблять і посадять там свою людину. І ця людина буде гарна і для козаків, і для московитів, і для ілляхів, і для угрів…
— Чому не сказав одразу? Чому базікав про якесь там золото?
— Ніколи було, — насмішкувато відповів Гаспареоне. — А золото — ось воно, хапай!
Риза на льоту піймав мішечок із золотом, миттю розв’язав його, висипав на долоню кілька жовтих/кульок і, не зводячи з Гаспареоне лівого ока, обережно помацав їх. І справді, це було щире золото, круглими монетами…
