Володя повів лікаря до себе додому. Хоч вечір і вдався на славу (не доведеться червоніти перед товаришем Гінзбургом!), однак для того, щоб відчувати себе зовсім щасливим, йому не вистачало Марійки. Виглядав її, чекав, а вона не прийшла. Хоч іще позавчора домовлялися під старенькою клунею: «Прийдеш?..» — «Прийду…» — «Дивися ж, я ждатиму!» — «Та сказала ж, прийду!» — «Як тільки сонце сховається, так і приходь…» Отак розмовляли б до самого ранку, та розпроклятий півень — отой, що «і коли ви його вже заріжете, Марусю!» — залопотів нагло крилами і прокричав таке оглашенне «ку-ку-ріку!», що вони аж голови попригинали донизу!..
Що ж сталося з Марусею, чого вона не прийшла? Може, батьки довідались, із ким лічить зорі у небі, з ким слухає, що нашіптує ніч-чарівниця? А може, захворіла? Може, лежить, невспромозі звестися, невспромозі покликати, аби прийшов, допоміг, порятував? Чи, може, не вийшла, лукава, навмисне: хай помучиться, хай потерзається, нехай навіть посердиться — більше любитиме. Забуде хоч на хвилину про оту світовую розлучницю та й наважиться заслати вусатих старостів — веселих мисливців за красною куницею, щедрих купців, ловких послів од молодого «болярина», таких уже ловких, що «нам аби чарка, а то й чорта з рогами тобі, болярине, висватаємо!»
І висватають. Такого чорта в спідниці висватають, що, дивись, за рік або два од гордого «болярина» лишаться тільки недогризки.
Але Володя поки що не думає засилати старостів. Чимчикує поруч із лікарем, розповідає йому про хвору матусю.
Лікар довго оглядав та вислуховував матір. А коли Володя, що на той час вийшов у сіни, знову ступив до хати, товариш Довбишенко замислено постукав трубкою себе по долоні, а мати, знесилівши від отого «дихайте — не дихайте», пластом лежала на постелі.
— Пневмонія, — сказав лікар, коли Володька підійшов до нього. А потім, помітивши, що той нічого не зрозумів, назвав материну хворобу простіше: — Запалення легенів. Треба, хлопче, матері твоїй серйозно лікуватися і стежити за тим, щоб не було ускладнень… От випишу рецепт, підеш із ним у Хоролівку в аптеку, там дадуть ліки, — у порошках і пляшці. То нехай мати порошки оті ковтає що дві години, а ліки п’є по столовій ложці тричі на день…
Дивлячись, як лікар виписує рецепти, Володя лише кивав головою. Він уже думав про те, на кого покине матір, коли піде до Хоролівки. Вирішив зайти до сусідки, попросити, щоб доглянула.
Провівши лікаря до дядька Миколи, Володя відразу ж ліг спати: мав вийти ще до світанку, щоб на ранок бути в Хоролівці. Крім аптеки, надумався Володя ще й трохи побазарювати: продати пудового кабанчика, бо вдома не було ні копійки грошей. Мати спершу противилась, та мусила врешті-решт погодитись: в хліві рохкає ще одна льоха, вистачить поки що й однієї, а гроші ж зараз он як потрібні! Треба ж купити і гасу, й солі, і сірників та й справити дещо по хазяйству.
Проснувся, коли ще було темно. Ніяк не міг зрозуміти, рано чи пізно (не хотів світити сірника, щоб не розбудити матір), тому ще трохи полежав, доки почали перекликатися півні. Аж тоді схопився, став зодягатися.
— Максиме, ти ж хоч поїж на дорогу, — застогнала мати.
— Та поїм. Ви краще спіть!
— Та не спіши, не надривай серце… Дорога ж не близька… І де ця хвороба взялась на мою голову!
Вона дихала важко, із хрипом, Володя, щоб хоч трохи підбадьорити її, веселенько сказав:
— Нічого, мамо, скоро видужаєте! Ось принесу вам ліки — враз поправитесь!
— Дай боже, сину… Ти ж дивись, не продешеви: розузнай, яка ціна, а тоді вже продавай.
— Не продешевлю, не бійтесь.
— То йди вже, сину, хай тобі бог помагає!
Запроторивши кабанчика у мішок, вийшов за ворота. Трохи постояв, вагаючись, яку обрати дорогу: спуститися прямо в село чи взяти праворуч. Через село ближче, вибереться прямо на гостинець, що веде до Хоролівки, зате коли взяти праворуч, то можна заскочити й до Марусі. «Піду праворуч», — вирішив Володя.
Йшов босяком, черевики ніс у мішку, щоб не запилилися та не так швидко зношувались. Як добереться до Хоролівки, отоді й взує. В черевиках же, щоб не дістав кабанчик, окраєць хліба, шмат сала та півдесятка яблук — харч на весь день.
Степ прийняв його у своє таємниче лоно, дихнув у лице темним волом. Хліба стояли непорушно і сонно, і не було їм кінця-краю: розлилися до самого неба. Та й небо покрили, звисаючи донизу важкими, дозрілими колосками. Лише вряди-годи перестиглою зерниною зірветься зірка, шасне донизу, впаде десь на землю. І всім оцим хлібам — і земним, і небесним — снилися, мабуть, уже коси й серпи, чоловічі й жіночі руки, широкі брилі та білі хустини, гарби й вози з піднятими голоблями. Снився переспів мантачок, веселі голоси, важке гупання ціпів і скреготання барабанів у молотарках, великі невтомні крила вітряків та водяні колеса млинів, шурхіт білого борошна, що сиплеться з лотків у мішки та чували. І як вінець усіх снів, як цариця усіх сновидінь — запашна, пухка паляниця, що сяє білим сонцем посеред святкового столу, на найпочеснішому місці, і потріскані, просмаглі вуста господаря хати, який побожно цілує її перед тим, як розрізати…
