Так минуло тридцять хвилин, потім сорок.
Тоді поволі, наче споглядач, який опинився в чужій плоті, він відчув, як його тіло здригається. Воно не просто посмикувалося, здригався не окремий нерв чи м’яз. Відчуття було всеосяжним. Тіло здригалося без упину, суцільний клубок оголених нервів, позбавлений волі. Розумом, його жалюгідними вцілілими залишками, він усвідомлював, що відбувається.
Більш ніж годину він просидів у цьому безпорадному стані, очима прикутий до її обличчя.
Потім зненацька все скінчилося, лише здушене хрипіння вирвалося з його горлянки. Хитаючись, він підвівся й вийшов з кімнати.
Половина віскі розхлюпалася поверхнею раковини, поки він лив. Те, що все ж таки потрапило до склянки, він збовтав і жадібно ковтнув. Тонка цівка вогнем стікала до його шлунка, тим відчутніша в заціпенілому тілі. Він стояв, спершись об раковину. Тремтливими руками він знову наповнив склянку по вінця, відразу осушив її великими уривчастими ковтками.
Це лише сон, переконував себе він. Неначе сторонній голос звучав у його голові.
«Вірджинія…»
Він водив головою на всі боки, блукаючи очима по кімнаті, наче щось пропустив, наче сподівався розгледіти вихід із цього будинку жахіть. Ледь розбірливі звуки зневіри виривалися з його горлянки. Він склав докупи руки, затиснувши тремкі долоні одну в одній, плутано переплітаючи пальці, що не припиняли смикатися.
Його руки почали здригатися, годі було розібрати їхні обриси. Здушено вдихнувши повітря, він розімкнув долоні та притис руки до ніг.
«Вірджинія».
Він ступив крок і голосно закричав, коли кімната навколо пішла обертом. Праве коліно вибухнуло болем, що гарячими шпичаками ширився ногою. Він заскімлив, підвівся і, спотикаючись, попрямував у вітальню. І стояв там, мов статуя, заскочена землетрусом, своїми мармуровими очима втупившись у двері спальні.
В уяві перед ним укотре розгорталася та сама картина.
Величезне полум’я потріскувало, пашіло, випускаючи густі й масні клуби диму в небо. Крихітне тільце Кеті в його руках. Підходить чоловік і вириває її з його рук, мов якусь торбу картоплі. Чоловік пірнає в морок і забирає з собою його дитя. Він стоїть, вчуваючи десь неподалік звуки палебійної установки, з кожним страхітливим ударом осідаючи все нижче.
Раптом він зривається вперед, його груди розриває скажений крик берсерка[32].
«Кеті!»
Чиїсь руки обхопили його, чоловіки в брезентових костюмах та масках тягнуть його назад. Він несамовито вганяє взуття в землю, залишаючи за собою два криві рівчаки, коли вони відтягують його. Його мозок вибухнув, він захлинається від переповнених жахом криків.
Потім несподіваний спалах оглушливого болю в його щелепі, і денне світло поступається ночі. Гаряча цівка алкоголю стікає горлом, він кашляє, хапаючи повітря, і сидить мовчки в авто Бена Кортмана, від’їжджає і дивиться на велетенську завісу кіптяви, що здіймається понад землею, немов чорна примара всесвітнього розпачу.
Згадуючи ту мить, він заплющив очі, до болю стиснувши зуби.
«Ні».
Він не відправить туди Вірджинію. Хай вони навіть уб’ють його за це.
Повільною, твердою ходою він підійшов до вхідних дверей і вийшов на ґанок. Ступивши на пожовклий газон, попрямував до будинку Бена Кортмана. Від сліпучого сонячного світла його зіниці перетворилися на крихітні чорнильні цятки. Занімілі руки безпорадно гойдалися з обох боків.
Дзвінок на дверях вигравав «Як мучить мене спрага»[33]. Від абсурдності ситуації раптом закортіло щось поламати. Він досі пам’ятав, як Бен поставив цей дзвінок, думаючи, що то буде весело.
Він непохитно стояв перед дверима, у голові пульсувало. «Мене не хвилює, що це закон, мене не хвилює, що мене можуть стратити, її я туди не відправлю!»
Він загримав кулаком у двері.
«Бене!»
У будинку Бена Кортмана — тиша. На передніх вікнах нерухомо висять білі фіранки. Він міг розгледіти червоний диван, торшер із торочковим абажуром, піаніно «Кнабе»[34], на якому Фреда полюбляла грати в пообідній час щонеділі. Він кліпнув. Що сьогодні за день? Він забув, зовсім утратив лік дням. Він зігнув плечі, відчуваючи, як гнівна нетерплячка, мов та кислота, розливається тілом.
«Бене!»
Знову його кулак загрюкав у двері, плоть навколо зблідлого підборіддя смикнулася. Чорт забирай, де він є? Невілл затис кнопку дзвінка пальцем, у динаміку знову заграла пісенька п’яничок, і знову, і знову. «Як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене…»
Задихаючись від люті, він навалився на двері, які розчахнулися навстіж досередини. Вони були незамкнені.
Він зайшов до мовчазної вітальні.
«Бене, — голосно проказав він, — Бене, мені потрібне твоє авто».
Вони були в спальні, безмовно завмерши в денній комі, лежали на окремих ліжках, Бен у піжамі, Фреда в шовковій нічній сорочці; лежали на простирадлах, а їхні широкі груди здригалися від утрудненого дихання.
Якусь мить він так і простояв, дивлячись на них. На шиї у Фреди була рана, що вкрилася кров’яною кіркою. Він перевів очі на Бена. На його горлі не було жодних ран. Він почув, як голос у голові проказав: «Якби я тільки міг зараз прокинутися».